Історія України-Русі (том 1)

ВСТУП

Кожен чоловік повинен знати історію свого рідного краю, свого рідного народу. Багато віків наші діди-прадіди поливали потом і кровію ту землю, де ми живемо, наставляли груди та голови клали, та своїм онукам-правнукам кращої долі добували. А чи знають ті внуки свою бувальщину, чи відають усі про славні діла предків своїх? Чи ж знають вони доладу навіть те, хто вони такі:

Чиї сини, яких батьків?

Чи кожен напамять скаже:

За-що ж боролись ми з Ляхами?
За-що ми різались з ордами?
За-що скородили списами
Татарські ребра?

Навряд! А тимчасом не повинно сього бути. Діди-прадіди наші зберегли та нам передали незлічимий скарб: не тільки землю й те, що є в ній та на ній, а й мову, пісні, звичаї – все те, що ми звемо нашим рідним, українським та що нас одрізняє од инших людей: од Москалів („Руських"), Білорусів („Литвинів"), Поляків, Німців та инших; кажучи по письменному – передали нам своєрідну, українську культуру.

І от, читаючи свою історію, побачимо, що ми не вчорашні – що більш 1000 літ наш народ був не остатній між сусідами; що мав він навіть колись свою державу та своїх князів, а пізніще – за козаччини та гетьманів – мав силу не меншу як Польща, Москва та Татари; побачимо, що українська культура давніще стояла на високій височині і з неї повними жменями черпала для себе Московщина; почуємо про кращих діячів наших та про те, як вони за-для рідного народу працювали, – навчимося більш шанувати свою минувшину, любити свій край, свій народ та може де-яку науку й для себе з того матимем, як нам в світі жити та до чого прямувати.

Український народ розселився на великому просторі: в оден бік аж над Чорне море, в другий – над Кавказ, над річку Кубань, в третій – вгору – над річку Припеть та Буг, і в четвертий – в гори Карпатські (в Австрійській та Угорській державах). Але найбільш українського народу, наших людей, живе в Російській державі. Тут вони заселяють губернії: Волинську з сусідніми шматками губерній Люблинської, Сідлецької та Городненської (Холмщина), Минської, усю Київську, Подільську, чималу частину Бесарабії, усю Херсонську, Катеринославську й Таврію до гір, усю Полтавську, Харьківську, більшу частину Чернигівської, полуднево-західню частину Курської, східню частину Вороніжської та Донської обпасти, чималу частину Кубанської та Чорноморської (Новоросійської) і Ставропольської (сюди підходять роскидані, немов острови на морі, українські села в губернії Астраханській, а ще більш в Саратівській). А всього на сих землях налічують Українців мільонів 25 або 26.

В Австрійській державі, в Галичині та на Буковині, Українців (або як вони там звуть себе – Русинів) менше. У Галичині аж до „Руської ріки" (вітка ріки Дунайця на заході) – живе більш як чотири і пів мільони, на Буковині більш як 300 тисяч та в північній Угорщині (в державі Венгерській), під Карпатськими горами, де міста (городи) Унгвар і Мукачів, теж з пів мільона. А всього на українській землі живе наших людей 31 або 32 мільони. А як сюди додамо тих 3 або 4 мільони наших людей, що живуть між чужими людьми та в чужих краях – у Росії, в Сибіру та в середній Азії, в ріжних кутках Австро-Угорської держави, в Румунії, в Північній Америці, в Канаді, в Бразилії, то що, то матимем не менш як 34 мільони усього.

Той край, від Карпатських гір і аж до Кубані, звемо ми Україною, а наш народ, що там живе (про инших людей на Вкраїні буде мова далі) звемо Українцями. Се назва добра, стара й найзручніща – так звуть себе наші люде скрізь: чи в Київі, чи в Полтаві, чи в Одесі, чи у Львові (в Галичині), чи в Чернівцях (на Буковині). А проте багато наших людей на Вкраїні Російській, особливо неписьменних, не часто скажуть доладу, хто вони такі – забули навіть своє імя. Знов же в деяких кутках України, як от в Холмщині, в Галичині, на Буковині, на Угорщині, наші люде звуть себе Русинами, Руснаками, а віру свою й мову – руською. А на Україні Російській „руськими" звуть наші люде Москалів. І виходить з того велика плутанина. Тим часом на правду справа виходить так. З давніх-давен, одколи вперше знаємо ми щось про український народ та його край, то край той звали Русь, а людей Русинами. Се найдавнійше наймення задержалося й досі по деяких кутках на Вкраїні. Пізніще Русию почали звати себе й сусідні люде, що належали колись до Київської нашої держави, як от Москалі, або „кацапи", чи „руські", та Біла Русь, чи „литвини", як кажуть на них наші люде. Але як Русию стали звати й Україну й Білу Русь і Московщину, то щоб відрізнити одних від других, стали наші краї прозивати „Мала Русь", чи Малоросія, білоруські – Білорусія, а московські краї – Великоросія. Але що назву „Малорос", „Малоросія" видумали книжні люде, а не сам народ, то народ її й не знає, і правдивий Українець не скаже, що він „малорос". Прозивають ще Москалі наш народ „хахлами" – се од тих чубів на маківці, „оселедців", що колись носили наші люде, але се знов тільки прозвище, а не імя, так само, як Українці кажуть на Москалів, чи „Руських" – „кацап". Правдиве ж наше імя, стародавнє – Українець, а земля наша – Україна. Вкоренилося у нас се імя міцно за козацьких часів і задержалось до наших часів разом з піснями про славні діла наших прадідів-лицарів.

Певно, коли люде живуть на таких широких просторах, що од одного кінца до другого яких 2-3 тисячі верст (кілометрів), то мусить бути між ними де-яка ріжниця: люде з Харьківщини, або як кажуть на цих – Слобожане, иначе одягаються й трохи иначе говорять, як наприклад Поліщуки (в лісовій частині України, в північній Київщині та Волині), а Поліщуки иначе як Холмщаки або Подоляне, а ще иначе Бойки, Лемки та Гуцули в Галичині, що живуть в Карпатських горах. А проте се одні люде, з однією мовою, з однаковими звичаями, з тією самою культурою. Де-б не жив Українець: чи то на Кубані, чи в Чернигові, чи на Буковині на границі з Румунією – скрізь у нього така сама біла хата з садочком, однакові пісні, звичаї та обряд (наприклад весільний), однаково в хаті й коло хати, – одно слово, видно, що то ті самі люде – Українці, один народ Український, а не Польський, не Московський, чи инший який.

Серед Українців на українській землі живуть і инші люде, тільки їх не дуже багато. На Вкраїні Російській серед Українців є Москалі, Білоруси, Жиди, Поляки, Німці, Чехи, Молдавани, Вірмени, Греки, Болгари, Цигани та инші люде, але є їх, як лічити кругом, не більш 10 процентів (10 на кожду сотню Українців) в середині України, і до 30 процентів – по краях. В Галичині поміж Українським людом найбільш Поляків та Жидів, на Буковині – Молдаван (Волохів), на Угорщині – Мадярів (Венгрів): чужих людей набереться там з 30 процентів (відсотків). Але й там по де-яких округах, а особливо в горах, Українців налічують 80 або й 90 процентів. Найбільш ті инші люде на Україні або поміщики (дідичі), або купці та промисловці, або урядники (чиновники), а коло землі порається разом з Українцями тільки трохи Поляків, Німців, Чехів та Молдаван (Волохів).

Українці не всі однієї віри. Найбільш між ними православної віри (на Вкраїні Російській та на Буковині), а в Галичині мало не всі греко-католицької, або иначе – уніяцької. Є ще чимало Українців (в Подільщині на Вкраїні Російській та в Галичині) католицької віри, тоб то таких, що ходять до польського костьолу і мають польських ксьондзів, але проте говорять по українськему і не вважають себе за Поляків, а за Українців. Звуть їх: Українці-латинники.

А поки так сталося з Україною та Українським народом, як є воно тепер, то багато було перемін, багато зазнав і наш край і наш народ тяжкого лиха. Про сі переміни, про всякі минулі події роскаже нам наша Історія.

Нашу Історію од часів найдавніших і аж до останніх днів розділимо на кілька частин, або періодів. Перший період – Початковий, найдавніший. В ньому буде мова про те, які люде жили на теперішній українській землі в непамятні часи, поки не зявився той народ, що пізніш стали звати його українським; про те як наш народ оселився на теперішній своїй землі; про сусідів нашого народу в найдавніші часи, про його життя-буття. З тих часів ми не маємо своєї писаної історії, чи взагалі писаних документів, а знаємо найбільш про нього з того, що викопано в могилах, в старих містах, городищах, валах, та ще од чужих письменників, що щось чули або знали про наших людей в ті часи.

Другий період буде Самостійно-державний. В сі часи Український народ виступає нарівні з иншими великими державами; має свою власну державу, своїх князів, приймає христіянство, шириться в народі освіта, незвичайно збогачується українська культура й тоді ж зявляється вперше панство, купці, шириться торговля, селяне порядкують самі собою в громадах.

Третій період – Литовсько-польський. В сі часи зникає самостійне державне життя в українських землях, і сі землі підгортують під себе сусідні держави: спочатку Велике Князівство Литовське, а тоді Королівство Польське. На Вкраїні розвелося багато панства, а селян позбавляють волі та обертають у кріпаків. Панство, з своїх таки, українських людей – цурається свого народу й своєї віри, стає ворогом свойому народови. Український народ, а перш за все козаки, боряться за свої права й віру; за Хмельницького він переміг панів-шляхту і виборов був собі волю. Але треба було помочи, то пристав, як рівний з рівним, до Московщини.

З сього часу починається четвертий період: Польсько-Московський. В сі часи Московщина вкорочує права Українського народу, заводить на Україні свої порядки. Українці шукають способів визволитися з під московської руки та зберегти свою автономію (порядковання своїми справами самим). Московщина подужала, нищить козаччину, касує запорожську Січ, заводить кріпацтво в лівобережній Україні (по лівому боці Дніпра). В правобережній Україні вбилось в силу польське панство, заводять унію (в Галичині ще раніш – у третьому періоді); в лівобережній Україні повстає панство з своїх же людей, козаків, але московщиться й цурається свого народу. Освічений, за часів Хмельнищини й раніш, народ Український помалу знов стає темним, убогим, невольником панським. Тим часом упала Польська держава, і її поділено разом з українськими землями. Галичина й Буковина одійшли під Австрійську державу, а правобічна й лівобічна Україна та Холмщина опинилася під Російською.

З сього часу починається останній період – Російсько-Австрійський. Український народ, розділений тепер кордоном (границею), прокидається до нового життя. Українська мова, що задержалась тільки у селян та міщан та потрохи серед духовенства й дрібного панства, стає мовою письменною, літературною, і тепер нею вже говорять та пишуть і вищі верстви українського народу, чи як кажуть – інтелігенція; українською мовою вчать (наприклад в Галичині та Буковині) не тільки в сільських школах, але й у вищих – в гімназіях, університетах, судять нею в судах, одправляють службу в церкві. За сі часи скасовано панщину скрізь на українських землях, селяне помалу зрівнюються в правах з иншими верствами, обірають послів у Державну Думу (в Росії) і в парламент та в сейми (в Галичині та Буковині). Українські почуття та свідомість національна (тоб то, що ми Українці, а не щось инше) шириться між народом через книжки, газети, віча (громадські сходини в Галичині, де про всячину можна говорити). Український народ відроджується до нового, кращого життя й стає поруч инших культурних, освічених народів.

Такий коротенький перегляд того, про що докладніше буде росказано в нашій „Історії".

ПЕРІОД ПЕРШИЙ: ПОЧАТКОВИЙ

І. ЗОВНІШНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ

Давній чоловік

На українській землі люде жили з дуже давніх часів. Не одну тисячу літ налічити можна тому найдавнішому на нашій землі чоловікови, що жив у печерах, полював на всякого звіря (між иншим на велетня-мамута, що тепер не водиться), а за зброю була йому палиця, кістка та дикий камінь. Він знав уже огонь і пік на ньому сире мясо. Усяке знаряддя, щоб здирати шкуру з звіря та розібрати мясо: усякі ножики, шкробачки, робив він з каменю, одбиваючи од грудки кременю шматочки другим каменем. З того ж каменю були й списи та инша зброя. Більш той чоловік нічого ще не знав. Ті часи, коли жив такий чоловік, учені звуть старокамінною порою.

Багато часу минуло потім, і ми вже стрічаємо мало не скрізь на теперішніх українських землях иншого зовсім чоловіка. Він теж живе ще в ямах, в печерах, але вже вміє будовати стіни з паль та хворосту, вміє виробляти посуд і розмальовувати його, гарно обробляє кість та камінь; бачимо, що сей чоловік має вже домашню худобу: пса, вівцю, козу, бика, свиню. Він будовав вже городки, щоб було де оборонитися од ворожого нападу – ті „городища", обведені високим валом, а часом і не одним, і досі можна бачити на Вкраїні. Той чоловік не жив вже з самого полювання та рибальства, а вмів вже й землю порати, сіяв пшеницю та ячмінь; він вже думав і про своїх мерців і поховавши небіжчика, насипав над ним високу могилу. Багато тих могил, що у нас звуть їх то козацькими, то гайдамацькими, понасипав той давній чоловік в часи, що вчені звуть новокамінною порою.

І аж пізніше люде почали замість каменю уживати мідь, бронзу (мосяж), залізо, золото та срібло. Та поки до сього дійшло, багато минуло часу – не одна тисяча літ. Коли писана історія вперше заговорила про прабатьків наших Словян, то вони вже знали тоді й золото, й залізо, і срібло. Але історія пізно згадала про Словян, аж після Різдва Христового, тимчасом як вони сиділи на тих самих місцях може яких дві тисячи літ перед Різдвом Христовим, поки надумалися розселятися.

Словяне

Деж узялися ті Словяне, що з них пішов і Український народ? Словяне ні звідки не прийшли, а жили з непамятних часів на простороні між річкою Вислою на заході, Балтицьким морем на півночи, на полудні – до середини Дністра та Дніпра, а на сході – по Дніпр. Виходить, що теперішня Київщина та Волинь як раз були батьківщиною й Словян і Українців. З півночи сусідами Словян були Литовці, за річкою Вислою – Німці, на північному сході – Фінни, а на полудні, в степах чорноморських, постоянно пересовувались усякі народи.

Про Словян вперше згадують чужі письменники у І та II столітті по Різдві Христа, але звуть їх Венетами. Тільки через 500 літ вперше бачимо наймення „Словен", „Славен", і то звуть так не всіх Словян, тільки західніх. Саме наймення Словян пішло найскоріш од слово – то-б то се такі люде, що говорять зрозуміло по людськи, а не „Німці", що говорити не вміють.

Про Словян та про те, що діялося в ті довгі часи (перед та по Різдві Христа) ми нічого докладно не знаємо: ніхто з письменних чужинців не заходив в їхні пущі, ліси та болота й не росказав нам про їхнє життя. Зате чимало знаємо ми про те, що діялось тоді в полудневих наших землях – в степах Чорноморських, а особливо на Чорноморському побережжі.

На побережжі літ 600-700 перед Р. Хр. були вже великі грецькі осади по-над річками Дунаєм і Дніпром, в Криму, там де вливається в море Дін, на Кавказі. Найголовніщі з таких осад були: на Гіпанісі (на Богові), де тепер село Парутино, було велике торговельне місто Ольвія, і в Криму, поблизу теперішнього Севастополя – Херсонес; на р. Тірасі (Дністрі), де тепер Аккерман – Тіра; між Тірасом і Борістеном (Дніпром) була колонія Одес, чи Ордес, трохи на схід од теперішньої Одеси; там, де сходиться Чорне море з Азовським, був Пантикапей (тепер Керч), а в гирлах Танаїса (Дона) – Танаїс. І Ольвія, і Пантикапей торгували найбільш збіжжям (зерном), рибою, худобою та инщим добром. Особливо багато вивозилося звідти пшениці: наш край ще дві з половиною тисячі літ тому годував своїм хлібом Грецію.

Купуючи всячину в нашій землі, грецькі купці продавали сусіднім людям – „варварам", як їх прозивали за їхню дикість та неосвіченість, вино, оливу та всячину з своєї роботи: зброю, тканини, срібні та глиняні вази (великий посуд) і инше таке. Шпарко торгували купці вином. Торговля вином та иншим крамом дуже корисна була для Греків, і грецькі купці сильно багатіли, а їхні міста розросталися. От через сих грецьких купців і стало відомо де-що про те, які саме народи та племена жили дві-три тисячі літ тому на нашій землі. З-поміж Греків знайшлися розумні й освічені люде, що записали оповідання тих купців. Серед тих розумних та освічених людей найбільшу славу має грецький письменник, на призвище – Геродот. Він жив 2350 літ тому, і писання його збереглися аж до наших часів. Геродот не тільки слухав чужих оповідань, – він сам побував в наших краях. Кораблем він приплив в Ольвію, кораблем плавав вгору Дніпром, до порогів; переїздив він і по південних чорноморських степах. Він на свої очи бачив тих людей, що жили тоді по чорноморських степах. І хоч там жили не однакові племена, дуже не схожі одно на друге, проте Греки усіх їх прозвали однаково – Скифами.

Скифи

Що ж то за люде були Скифи? Народ Скифський, – як оповідає Геродот – був дужий, одважний і великий числом. Його землі простягалися од самого Дунаю аж до Дону, – мало не на 1000 верст (кілометрів), а вгору, на північ, сягали верст на 700. Де-котрі з племен скифських жили з хліборобства та бжільництва – сіяли усяку пашню: жито овес, ячмінь, просо, сочевицю, льон, і жили вони хуторцями та селами. Але більше було таких, що не жили на одному місці, а блукали із великими гуртами худоби й табунами коней, що в них кохалися та вміли добре на них їздити верхи. По річках вони ловили рибу. Худобу, коней, шкуру з них та рибу міняли вони по грецьких кольоніях (осадах) над Бугом, Дністром та Чорним морем; вимінювали собі те, що їм було потрібне у їх немудрому господарстві.

Усю ту країну, де були оті кольонії та жили сусідні народці, Греки прозивали „Велика Скуфь", або просто „Скифія". Головна орда тих Скифів звалась „Царською" і жила коло Танаіса (Дона); на лівому боці Борістена (Дніпра) жили Скифи-кочовники, „що нічого не сіють, ані не орють"; по обох боках Борістена – Скифи-хлібороби, – вони мали по-над Дніпром свої осади, і Скифи-орачі (на середньому Бузі), „що хліб сіють не на свою страву, а на продаж". Скифів, що жили по низах Бога та Дністра, близче до кольоній грецьких, Геродот прозиває Каліпідами, себ-то погречені Скифи. Вони сіяли хліб і на продаж, і самі вживали його, садили й городину.

На північ (так як у теперішній Київщині та Подільщині) жили вже нескифські племена: Неври на північ від Дністра й Бога, а на схід од них, по-над Дніпром, Людоїди (мабуть через те, що їли сире мясо) та Чорноубрані. Неврита Людоїди – це певно якісь словянські племена.

Як каже письменник Гіпократ, що жив 50 літ після Геродота Скифи не мали а-ні домів, а-ні хат, а на великих 4-х і 6-ти – колесних возах робили з повсті халабуду, укриту з усіх боків; такий віз тягли дві або три пари волів, і в тих будках сиділи жінки та діти Скифів а сами вони їхали слідом верхи на конях. Становилися табором де-небудь у степу, поки худоба (табуни овець, коров та коней) не спасе того степу, а тоді рушали далі.

За той довгий час, що жили по наших степах Скифи, ми не маємо ніяких писаних документів, і тільки у Греків та Римлян зрідка знаходимо де-що про сей довгий період нашої історії, та ще високі могили, що стоять по наших степах, нагадують про Скифів (понасипали їх Царські Скифи).

Сармати

Ще в V віці перед Різдвом Христовим ми бачимо могутнє царство Скифів, але вже в IV віці Скифів починає тиснути зі сходу нове племя – Сармати, і помалу, до часів Різдва Христового, Сармати вкрили увесь той край, що звався досі Скифією, а тепер вже – Сарматією. Сармати були люде того ж коріня, що й Скифи, – зрідні теперішнім Персам, – тим-то вони одні з другими й помішалися, і хоч ми вже й не чуємо про Скифів, а тільки про Сарматів, проте Скифи жили собі як і раніш. Тому-то увесь сей довгий період (літ 700-800) звичайно прозивають Скифо-Сарматським.

Сармати були, так само як і Скифи, народ кочовничий. Так само переходить з табунами худоби та з родинами в повстяних будках на колесах, але жінки сарматські не сиділи все в будках, як скифські, а їхали верхи та стріляли з луків як чоловіки. Мущини носили широкі шаровари, і взагалі одежа у них була широка, фалдиста.

З Сарматських племен – найбільші були Язиги та Роксоляни (або Білі Аляни). Незабаром поруч з Білими Алянами виступають в І віці по Р. X. просто Аляни, і в І та ІІ віках імя се стає головним для ріжних кочових народів, – так само, як таким головним імям попереду були Скифи та Сармати.

Усякі кочовники

Якийсь час алянське імя панувало на просторі від Дунаю аж до Аральського моря (в Азії), але не довго. В II та ІІІ століттях, в західню частину чорноморських степів примандрувало з півночи, з-над Балтицького моря, німецьке племя – Готи і виперло звідти Алянів. З другого боку, в III столітті по Христі прийшла з Азії турецька орда Гуннів і напирає на Алянів зі сходу. Аляни розсипаються, і останки їх, загнані в Кавказькі гори, задержались й досі в маленькому Осетинському народі. На сьому й кінчається панування іранської (персидського коріня) людности над нашими чорноморськими степами.

А тим часом, як в степах панували оті кочовничі та на пів-кочовничі народи іранського коріня, в краях гірських, карпатських бачимо инший гурт народів, тракійського коріня (до них належать теперішні Волохи-Молдаване). З тих народів згадаємо: Бесів „під Карпатськими горами", десь на верхівях Дністра й Сяна; Койстобоків – на полудневому згірї Карпат, і Карпів – коло Дністра й Прута. Сі тракійські народи були дуже войовничі, любили полюванє, були великі пяниці і славні були своїми співами. Про тракійців оповідали, що вони навіть закони укладали в піснях, щоб легче було памятати. Вірили вони, що душа несмертельна (сього не було тоді й у більш освічених Греків).

Коло того часу між карпатські гірські та степові народи клином всунувся новий, Бастарни, – певно німецького коріня, а після того як римські імператори приборкали тракійські народи й Бастарнів і перегнали їх в инше місце, з півночи, з-за Висли рушив на полудень німецький народ – Готи. Зі сходу приперли їх Словяне, а з заходу инші народи, і вони подались на полудень та вискочили аж над-Чорним морем. З того, що по дорозі через наші землі не знайшлось для них місця, видно, що ті землі були заселені Словянами. Сі Готи просиділи в Чорноморських степах літ з двісті, і виперла їх звідти турецька орда Гуннів, що насунулася з Азії в IV столітті. З сього часу й аж до XVI–XVII віків наші степи стають краєм переважно кочових орд турецької родини. Часом вони пробували на нашій землі дуже недовго – тільки переходили через степи, часом зоставались кілька віків. Добра од них Україна не зазнала – саму лишень шкоду.

Гунни пробували в наших степах може зо сто літ; їх виперла звідти на захід инша орда – Болгарів. Сі Болгари були турецького коріня, й одна частина їх пізніше одійшла на північ, у фінські землі над рікою Волгою та Камою, і там засновала свою державу, – друга частина перейшла через наші степи, осілася з початку між Дністром та Дунаєм, а потім перейшла за Дунай і теж засновала своє Болгарське царство. Але там за Дунаєм було вже тоді так багато Словян, що Болгари геть помішалися і через кілька поколінь се був вже зовсім словянський народ.

В VI віці, слідом за Болгарами, насунули з Азії Авари (Обри – як зве їх найдавнійша наша Літопись). Вони воювали з Словянським народом Антами, але в степах наших довго не держалися.

Після Аварів прибули знов Хозари. В VII та VIII віці вони держали в своїх руках Керченську протоку (Фанагорію, пізнішу Тмуторокань), Крим, якийсь час і наддніпрянські Словяне платили їм данину. Столиця їхна була Ітіль, де Волга вливається в Каспійське море. Вони були корисні для українських земель, бо літ з двісті (у VIII та IX ст.) не пускали з Азії турецьких орд та вели з нашими предками торговлю. В кінці IX в. Хозарська держава хилиться до низу, а в Х в. добив її українсько-руський князь Святослав.

Нарешті ще одна орда – вже фінського коріня – Угри, чи Мадяри. Вони в IX в. перейшли через наші степи й осілися на середньому Дунаї.

Стільки народів усяких бачили наші степи, а наші люде зазнали од них чимало лиха та кривди.

В той час, як оті згадані народи проживали в степах над Чорним морем, народи словянського коріня, а між ними й наші предки-Українці, сиділи дальше од моря, в краю лісовому та в тому середньому, що між лісом і степами. Намножуючись з часом, вони посувалися все далі на полудень та на захід. Степові народи з часом ставали все слабіші, ставало їх менше; стали степи мало-шо не порожні, а як коли, то й справді були порожні, і тоді почали наші люде осідати тут, і так розсілися мало не по всій теперішній Україні, аж до моря Чорного, Азовського й до Дунаю.

Але перш ніж говорити про українські словянські племена, скажемо взагалі про Словян та про те, як вони розселялися.

Словяне

Словяне сиділи на споконвічних своїх землях аж до II чи ІІІ століття по Різдві Христа, коли ото в наші чорноморські степи примандрували германські племена (Готи, то що). Тоді ото почали й Словяне пересуватись на захід. За яких 300-400 літ (у VI та VII столітті) Словяне опанували Дунай (се пізніші Болгари), перейшли на правий бік Дунаю (Серби) і просунулися аж до Адриятицького моря (Серби та Хорвати. Сі полудневі Словяне наробили багато клопоту Візантийському (Грецькому) царству, їхні ватаги господарили по всій Грецькій землі, а деякі аж в Малу Азію заходили. „Словяне відібрали у Римлян всю Грецію" – з сумом записав в ті часи один літописець, а другий – письменник, грек Константин Порфирородний, зауважає: „Пословянилась вся земля наша й стала варварською".

Тим часом як полудневі Словяне опанували Дунай і землі на Балкані, инша частина Словян посунулася на західній полудень і осілася обік германських (німецьких) народів. Се Словяне західні: Чехо-Морави, Словаки, надбалтицькі, полабські. Коли вони посунулись на захід то за ними пішли й Поляки (осілися на лівому боці річки Висли).

Але не сиділи на місці й русько-українські племена. Як тільки з чорноморських степів пішли на захід Германці (Готи), а за ними Гунни, то зараз же подалися вони на полудень, опанували річку Дон і просунулись аж до Азовського (Сурозького) моря. Грецький письменник VI в. Йордан оповідає, що Словяне сиділи тоді на північних згірях Карпатів, від верхівя Висли, на незмірних просторах, поділяючись на Словян і Антів. Словяне (південні Словяне) сидять на Дунаї до Дністра і на північ до Висли, Анти ж (українсько-руські племена) по-над луком Чорного моря від Дністра до Дніпра. Таким чином уже в VI, а найпізніш в VII віці, ріжні словянські племена позаймали ті землі, на яких ми бачимо їх і тепер.

Які ж східно-словянські племена, а між ними й русько-українські, знаємо ми в ті давні часи? Найдавнійша літопись наша згадує такі племена (правда, в пізніші часи – у Х та XI столітті). На півночі словянської прабатьківщини, на верхівях Дніпра, Західньої Двини та Волги, сидять Кривичі. У них були міста: Полоцк, Смоленск, вони ж мабуть збудовали й Ізборськ (пізніш Псков). Але Новгород, ще далі на північ, певно засновало инше якесь словянське племя. Сі Кривичі та Новгородські Словяне все посувались в поріччя Волги, в землі фінських народів: Веси, Мері та Муроми. З мішанини кривицьких (та ще вятицьких) Словян з Фіннами склався наймолодший, але найбільший числом словянський народ – великоруський (пізніш – Московський).

На правому боці Дніпра, нижче Кривичів – були Дреговичі. Головні міста їх – Туров та ще Пинск. Пиньщину, на верхній Припеті, заселяв український народ, а решту Дреговицької землі – Білоруси.

На лівому боці Дніпра, в поріччі Сожа – Радимичі. Головні міста: Гомли (тепер Гомель) і Чичерск. Радимичі належали до білоруського племени. Зате сусіди Радимичів – Вятичі, на верхівях річки Оки, належали вже до Великоросів, так само як і ті Словяне, що осіли в поріччі Оки та на верхівях Дону, на ґрунтах Муроми, Мордви та Мещери (фінських племен) – пізніша Муромо-Рязанська земля.

Українські словянські племена

Перейдемо тепер до українсько-руських племен. В самій середині сидять Поляне. Се було дуже невеличке племя. На північному заході воно граничило містами Білгородом (на Ірпені) та Вишгородом (на Дніпрі). На сході споконвічною границею був Дніпро; на полудні останнє місто було Родня, там де річка Рось вливається в Дніпро, але вже в XI в. через Печенігів Поляне покинули обороняти Поросся, а заходились се робити ближче до Київа – по річці Стугні. Сей малий трикутник – то осередок історичного життя нашого народа. Звідси пішло й імя Русь, що потім поширилось на всі українські і не українські (білоруські та великоруські) племена. Найголовніще місто у Полян було Київ.

На лівому боці Дніпра сиділи Сіверяне, Сівера. Се було най більше з українсько-руських племен і сиділо воно в поріччі Десни, по р.р. Сейму і Сулі. Найбільші міста у них були – на півночи Любеч, Чернигів, на полудні – Переяслав.

Далі, за річкою Сулою, найдавніша літопись не згадує про Словян, але відомо, що десь від V віку і по Х-ий Словяне займали Подонє, і ще в Х віці була над Азовським морем Тмутороканська волость (земля) в руках Русинів; але як в другій половині Х віку натиснули на Подонських Словян Печеніги, а потім Половці, то вони мусіли посунутись далі на північ.

Бік-о-бік з Полянами сиділи, на захід од них, Деревляне. На півночи границею у них була річка Припеть; на північному сході досягали вони Дніпра, на заході межували з Дулібами, на полудні – доходили до верхнього Бога (річки). Головне місто у них було Коростень.

Далі на полудень од Полян сиділи Уличі – спочатку на нижньому Дніпрі (на правому боці Дніпра), а пізніш пересунулись на середній та верхній Бог до середнього Дністра. На полудень сягали вони до Чорного моря, поки не одіпхнули їх звідти Печеніги.

Край між Дністром та Дунаєм заселяли Тиверці; вони ж сиділи по Дністру. На північному заході вони доходили до гірських країв Карпатів, а на верхньому Дністрі межували з Дулібами.

На захід від Деревлян сиділи Дуліби. Головні міста їх: Волинь, чи Велинь, Бужськ, Перемишль, Луцьк, Володимир, Червень (тепер Чермно, на південь від Грубешова). Від тих міст – і людей тоді прозивали: Волиняне, Бужане, Лучане, Червняне. На північ Дуліби сиділи на середньому Побужу (західній Буг), на заході – в поріччях Буга й Сяна і наближалися до Висли. Тут на заході граничили вони з західно-словянським племенем Поляками.

Далі на північному заході українська земля межувала з Білорусами (в поріччю Нарева). Тут Українці висунулись клином на північ між Поляками та Білорусами (міста: Берестє, Дорогичин, Мельник). Недалеко од сього клина, далі на північ, сиділи вже Литовські племена (Ятвяги, Жмудь, Пруси). По всій північній границі української землі були Білоруські племена (Дреговичі, Радимичі), на північному сході – Великоруське племя (Вятичі), на схід – фінське (Мордва). На заході – як уже згадувалося – український народ межував з Поляками, та ще в полудневих згірях Карпатів – із Словаками, на полудневому заході в Карпатах і за Карпатами – з Уграми (Венграми), на полудні – з Волохами (Русини були навіть в Семигороді). Сиділи українські люде й по нижньому Дунаю аж до Чорного моря. Про те, яких сусідів-кочовників мали українсько-руські племена на полудні, в Чорноморських степах, згадувалося раніш. Останні там згадані Угри. Після них прийшли в наші степи Печеніги (у ІХ столітті), що на довго засіли там і багато вчинили шкоди українській землі. Та з ними ми ще стрінемося далі.

II. ЖИТТЯ ГРОМАДСЬКЕ

„У Словян і Антів – каже грецький письменник Прокопій (VI віку) – дає порядок не одна особа, але з давніх-давен усим порядкує громада й порішає усякі справи". Инший знов письменник каже, що у них багато начальників, бо кожне племя мало свого. Начальники ті не жили з собою в згоді і тільки коли насовувалось якесь лихо, коли треба було усім гуртом з ним битись, то тоді тільки народ вибірав одного з тих начальників за вождя усіх племен. Але ті вожді, чи начальники племен – не були якимись князями, що мали велику силу. Се були лишень кращі люде серед инших „старців" – старіших, поважніших голов. Уся ж сила була в руках „віча" – зборів отих „старців", старших з кожного племени. На тих вічах ухваляли всякі важні справи – як от щоб усім племенам виступити гуртом війною, зібрати воєнні сили, кого вибрати за привідцю. Так було десь в VI-VII століттях. А літ 300 пізніш (у Х в.) ми вже чуємо й про князів, як от Деревлянський князь Мал. Але виявляється, що князі ті, так само як і Антські вожді, не мали якоїсь більшої власти, а вся вдасть, як і давніше, остається в руках віча, зборів „ліпших мужів". В оповіданнях Літописі ніде нема й мови про князів, а тільки, що племена – Поляне, Уличі, Деревляне воюють, радяться, але все сами: про князів їхніх не чути. Вони справді були, але не мали сили перед вічем, перед волею волості-землі. Аж тоді як у Київі появляється дружина – аж тоді князь вбивається в силу й починає ту силу розтягати на сусідні землі та племена.

III. ПОБУТ ТА КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ

Рід

З давніх-давен словянські племена, а між ними й наші українсько-руські, жили – кожен рід осібно, не густими хуторами, бо простору тоді було доволі. Рід такий – се було кілька родин, велика сімя близьких чи далеких родичів. Усе майно було у них спільне, бо тоді землею, чи иншим чим, не треба було ділитись – маєш усього скілько хочеш, аби працювати не лінувався! Порядок в такому роді давав старшина, „старець" – звичайно найстарший та найповажнійший з усіх. Ще не дуже давно бували на Україні такі великі, не ділені сімьї, душ по 20-30 в одній, і мали вони спільне господарство.

Згодом такий рід збільшувався – в ньому були вже не тільки близчі свояки, але й „далекий родочок", і з такого великого роду з часом витворилось „племя". Так воно діялося у инших Славян (напр. у Сербів пізніш), так певно було й на нашій прабатьківщині перед розселенням Словян.

Коли велика родина, рід так вже розростався, що далі вже трудно було разом господарити, то така родина ділилася на кілька менших, що сідали собі окремим дворищем, як найдалі, на нових ґрунтах. Згодом з таких родин-дворищ, що межували між собою й памятали, що вони одної крови, творилося село, „вервь". Але село – се вже був не рід, а громада, і всі справи сільські рішають на зборах, на „вічу", старшини з поодиноких дворищ.

Городи

Для сіл потрібні були городи (міста). Само слово город показує, що то було огорожене, безпечне місце. Город ставився для захисту, оборони, щоб було куди в небезпечну годину сховати своє добро й себе самого. Та не тільки од сторонніх ворогів треба було захисту: між дрібними волостями та племенами бували завзяті бійки, то й тут треба було мати якесь безпечне місце. Часом город такий був для цілого гурту сіл, а часом і поодинокі села мали свої невеликі городки. І справді, на українській землі – особливо в більш засиженій частині, північній – бачимо велику силу „городищ" – останків тих городів (в Київщині налічують їх 435, на Волині – 348, на Поділю більш як 250, в Чернигівщині коло 150). Не дурно чужі люде прозивали Словянщину „краєм городів"! „Городища" ті не однакові: одні круглі, часом на рівнині, обсипані валом, а часом і ровом – се звичайно-найдавніщі, прості городи; другі – на високих, крутих шпилях, в кутку між річками та яругами, обсипані з того боку, де можна увійти, кількома валами один по-за другим. Се звичайно „городища" пізніші – князівсько-дружинних часів. Окрім валів, город часто боронили деревляні стіни. А коли сам город не міг змістити усіх осадників, то „передгородьє" обводили деревляними палісадами-частоколом (звалося то „острог").

Городи єднали людей – сусідні громади: треба було усім разом будовати та поправляти город. Крім того підчас війни була спільна оборона; громади гуртом повинні були дбати про громадський спокій, вишукувати винуватих та злочинців. Все се звязувало людей в одну цілість, привчало до громадського й політичного (потрохи) життя.

З городів багато зосталося й надалі тільки тим місцем, куди люде ховалися під час небезпеки. Але деякі з них здобули велику силу й стали осередком не тільки для сусідніх сіл та своєї околиці, але й для сусідніх городів та їх округів. Се могло статись од того, що город був дуже вигідний та міцно укріплений, але ще більш мали вагу торговельні причини: коли город стояв на якійсь торговельній дорозі, то там осідали назавжди торговці та промисловці; той город притягав людей, що селились в його окопах, а коли там не зміщалися, то по-під ними, і виростав тоді „острог" – огорожені села навколо города. Такий город здобував собі повагу, і до голосу його „гражан" прислухалися й инші, менші городи. Од такого міста часом почали прозивати себе й люде: наприклад, Бужане та Червняне на Дулібській землі. На місці давніщих племен повстають тепер землі – волості з своїми городами. Ті племена, що не розвинули у себе городського життя, попритягали до себе сусідні, чужі центри (осередки). Так наприклад Київ притягнув до себе Деревлян, Чернигів – Радимичів і Вятичів. А з другого боку, через сильний розвиток городських центрів, де-які племінні землі розпадаються на кілька волостей-князівств: Сіверщина поділилась на Чернигівську й Переяславську волость, Кривицька земля – на Смоленську й Полоцьку (або й Псковську).

Як і з чого жили Словяне

Словяне, а між ними й наші прабатьки, споконвік були хлібороби. Сіяли пшеницю, овес, жито, ячмінь, просо, горох, мак, льон. Уживали до роботи: рало, плуга, борону, заступ (рискаль), ціпа. Орали кіньми й волами. Зібраний хліб складали „на гумні" і там молотили „на току", а зерно ховали „в клітях" (коморах). Зерно мололи ручними жорнами. Вміли товкти зерно (пшоно).

Любили Словяие й коло дерева та городини ходити. В літописях часто згадуються „огородники". Коло Київа наприклад навкруги були городи та садки. Багато викохували худоби, держали: волів, корів, овець, кіз, свиней, коней, навіть ослів. Уживали молоко, сир і масло; багато мясної страви. Їли мясо найчастіш волове та овече, але споживали й коняче. З птиці держали: голубів, курей, качки, гуси, журавлів, лебедів.

Про бжільництво нема чого й говорити, що в ньому кохались дуже, особливо в лісовій стороні: бжоли водилися в видовбаних в дереві дуплах, як в уліях; там і зімували. „Мед і скора" (шкура), „скора, віск, мед і челядь" – се головне багацтво Словян: головне, що вони продавали та чим платили дань. Крім того, меду багато уживали й дома – пили його й прості люде й пани.

В багатих лісом та звіром краях своїх Словяне ловили чимало звіря й вивозили на продаж велику силу звірячих футер: з бобрів, соболів, лисів, білок (вивірок) та инше. Ловили багато риби (лосось, лин, щука, осетер, угорь, пструг, окунь).

Дуже розвинуте було у Словян кушнірство та ткацтво. Полотно ткали товще й тонше, з узорами; обувя виробляли всяких фасонів. Гончарство теж було сильно розвинене – ще з часів новокамінної доби. Але поруч уживали й деревляний посуд: бочки, бодні, діжи, відра, збани, корита. Були вже цілі спілки, товариства „древоділів", що будовали стіни, мости, а пізніш – як перейняли христіянство – церкви.

Обробляли залізо, бронзу, мідь, срібло, золото – робили усячину, що треба в господарстві та зброю для войни. Поруч з тим були свійські майстрі, що уміли виробляти дуже делікатні речі для людей заможніх.

Що їли тоді Словяне? Звичайна страва бідніщих людей була така: хліб (найбільш житній), сочиво (варений горох, квасоля та инша городина – певно якийсь борщ), або каша, та варена й помащена олією городина; в скоромний день сир, у пісний – риба (це вже пізніш, як зайшло христіянство); бувало мясо. Їли ще кисіль: муку розбовтували водою, варили і підливали „сити" – розведеного водою меду. Пили найбільш мед, пиво та сирівець. Вино зате було річ дуже дорога – тільки дуже заможні та значні люде могли уживати його.

Одежа була проста й немудра. Тільки багатирі робили собі убрання з оксамиту. Убрання було таке: сорочка, свита, поверх того, мабуть тільки у заможнійших, керея, на ногах якісь панчохи, чоботи – „сапоги" або постоли, часом черевики; на голові „клобук" – шапка, плетена або шкуратяна.

Жили в „домах", з вікнами й дверима. Дім був на два поверхи: на горі були „сіни" (холодна хата), у низу – комори („клъти") та тепла хата, „истобка". На князівських дворах були ще осібні „мовниці"– бані (лазні).

Зброя була така: для того щоб нападати – спис, ніж, меч (пізніш ще шабля), сокира (топір), лук з стрілами та сагайдаком; для оборони – щит, броня та шолом. Прості люде звичайно мали тільки списи, ножі, стріли та сокири.

Нарешті музичні інструменти були: сопілка, труба, гуслі та бубен. Для забави були ще кості для гри (з баранячих кісток).

Торговля

Торговлю вели Словяне з иншими народами з непамятних часів. Такі речі, як залізо, бронза, шкляні вироби (намиста усякі) – все се мусіли Словяне добувати у чужих людей. Добували вони з трьох боків: на полудні, од Греків, на заході і на сході. Головною дорогою на полудень був Дніпро. Їздили човнами цілі ватаги Словян аж у столицю грецьку Константинополь, або Царгород. Ті ватаги були такі великі і так часто показувалися на Чорному морі, що в IX та Х в. чужі письменники не звуть Чорного моря иначе як „Руське" море. З Руси возили туди футра, віск, мед і невільників, а звідти привозили: паволоки (делікатні шовкові матерії), усякі тканини, вироби з золота, з шкла, вино, овочі та коріння. З Криму вивозили сіль.

На захід був торговельний шлях до Балтицького (Варязького) моря (водою) та суходолом через теперішню Галичину в Чехію і в полудневу Німеччину. В сій торговлі Русь була тільки посередником для товарів візантійських та арабських (зі сходу). З заходу приходили на Русь сирові продукти, невільники та деякі фабрикати (італьянські та іспансько-арабські).

На сході Русь вела торговлю найбільш з арабськими купцями, що приїздили до Ітілю (столиця Хозарів на низу Волги) або до Болгару (на верхній Волзі). Деякі руські купці сами їздили на Каспійське (Хвалинське) море й далі верблюдами до Арабів. З свого боку й арабські купці їздили через Київ та Галичину аж у Краків (у Польщі) та в Прагу (у Чехів). Од арабських купців Русь мала шовкові матерії, вироби з металю та золота, полудневі овочі й коріння.

Через чималу заграничну торговлю розвивалася й торговля в самій Руси. Купці їздили по всіх закутках, скуповували те, що їм треба на продаж, а за те продавали товари загранишні. Певно, найбільш з того куповали люде багаті та вельможні, але чимало доходило всячини й до простого люду: деякі шкляні прикраси, намисто, срібло, а найбільш – сіль та металі. Сіль привозили тоді з Криму, з Балтицького моря (пізніш), але найбільш з Галичини та Семигороду.

Найбільшим осередком і для своєї й для загранишної торговлі був Київ. Тут сходилося безліч шляхів: водяний шлях з півночи на полудень і сухі дороги – шлях з Волині й „з Ляхів", шлях з Чехів і Угор через Галичину, шлях північний – на Курськ, на полудневий схід – на Переяслав і инші. Київ був осередком, де обмінювались товарами усі ті шляхи, де вічно кипіла торговельна робота.

Вдача Словян

Словяне були люде русові, румяні, великі на зріст. Про їхню вдачу чужі письменники говорять так: „вони ласкаві з гостями, приймають їх у себе й одпроважують з одного місця на друге, куди тому треба. Своїх рабів вони не держать у неволі назавжди, як се роблять инші народи, але визначають час, доки їм служити, а потім дають на вибір: чи схочуть вернутися на батьківщину з надгородою, чи зостатися у них як вільні люде. Жінки їхні на диво чесні". Инші знов говорять про Словян, що се люде натури привітної, щирої, поетичної, веселої, охочі до забав, до того любили й випити: „пьють (мед) в день і в ночи, так що инодї їм трапляється й умерти з кухлем в руках". Але се вже переборщив чужинець: пили тоді не так, щоб упитися, а більш, щоб підохотитись.

Що Словяне були люде мягкого серця, знати хоч би з того, що в їхньому праві не було кари на смерть. Але на войні вони вміли показати себе.

Віра й звичаї

Словяне вірили, що усім світом править багато богів; усякі сили природні почитували вони, як якогось бога. Бог грому й блискавки був у них найстарший бог і звався Перун – його велика деревяна постать із срібною головою й золотими вусами стояла на горі у Київі; бог сонця й світла звався Даждьбог – Хорc; бог вогню – Сварожич; бог, що обороняє худобу од усякого лиха, звався Волос; бог вітру й негоди Стрибог. Окрім сих вищих богів були менші істоти, що їх поважали. Так Словяне вірили, що у воді живуть водянки й русалки (топлениці-мавки), у полі – польовики, у лісі – лісовики, або поліcуни, у хатах – домовики, у болотах – дідьки.

Словяне вірили у життя на тім світі, – говирили, що домовик, се душа покійника, котрий приходить з того світа. Але вони вірили, що душа на тім світі живе так як і на сім жив чоловік, то ховаючи, клали йому в могилу усячину, що потрібно для прожитку.

Як сонце повертало на весну, коло теперішнього Різдва, святкували Словяне прихід нового року; се й досі ще є у нас на Різдво та на Новий Рік, як вечеряють серед снопів, бажають собі доброго урожаю, посипають зерном на щастє. Все се зосталося з тих часів, як ще наші люде не були христіанами.

Як приходила весна, співали веснянок, а як сонце повертало з літа на осінь, то було свято Купайла, що й досі справляють наші люде.

Храмів або церков та жерців, себ-то служителів тим богам, у Словян не було, – у ті часи люде становили жертовники сим богам по лісах під дубом; коло тих жертовників збіралися й молилися, а хто хотів, приносив тим богам жертви, а за-для того різали на жертовниках усяку худобу. Мертвих одні племена ховали в землю, инші – палили на великому вогнищі і попіл збірали у глечик а той глечик становили на горбі. Значних покійників ховали дуже пишно; з ними живцем закопували у яму, або палили на високому стосі дерева, жінку, котра на те згодилася (Словяне, особливо багаті, мали по кілька жінок одразу), коней, ставили страву й усячину для потреби умерлих на тім світі; покійника вбірали у найкраще убрання. Після того як поховають покійника, на могилі його справляли тризну – се те, що тепер зветься поминки, або „проводи": пили, їли, співали пісень, потім танцювали й боролись. Через рік приходили на могилу, знов справляли „тризну", а могилу досипали землею.

Шлюб у давніх Словян робився так: парубок, або й жонатий чоловік, коли хотів узяти собі жінку, сплачував родичам дівчини віно – себто обдаровував їх подарунками; часом він сплачував родові молодої викуп, а часом, умовившись із своєю любкою, „умикав" її, себ-то силомиць, або крадькома, завозив до себе.

ПЕРІОД ДРУГИЙ: САМОСТІЙНО-ДЕРЖАВНИЙ ДО РОКУ 1340

Початок київської держави

Про руську державу у Полянській землі, з столицею Київом, згадують чужі письменники IX та Х століття. Але почалася вона багато раніш – напевно вже на початку VIII віку були в Київі і сильне військо і князь із значною властію. Що початок русько-української держави стався у Київі, в тому нема нічого дивного. Се було найстарше, найбільш торговельне й багате місто на всім тім просторі, що пізніш став зватись Руською державою. Сюди зїздилися й купці з чужих країв з усяким крамом. Тих багатих і торговельних людей треба було захистити, треба було оборонити їх од сусідів, ласих на їхні товари та багацтво. Тому то київські люде, особливо значнійші, більші, що прозивалися боярами, здавна позаводили при собі ватаги людей сильних, одважних, військових. Згодом у Київі зібралося чимале військо і воно обороняло місто од сусідів та ходило з купцями, як вони везли свої товари в чужий край. Старший над тим військом був київський князь.

Але вже десь у VIII столітті найпізніш, київські князі перестали бути тільки сторожами київської торговлі; маючи велике військо – дружину, що треба було його чимсь прогодувати, вони почали нападати на сусідні племена та споружати далекі походи, на землі Візантійської держави, а потім і на схід, коли підупала Хозарська держава. В тодішні часи військо найбільш живилося тим, що награбить у сусідів або возьме за викуп, щоб не грабувати.

Ті походи на чужі землі збогачували дружину та князя, бо купці-дружинники навозили звідти чимало товару, невольників і потім те все продавали. Що далі, то все зростала дружина київського князя й охота до походів за данею в підбиті вже землі та до наскоків в далекі чужі краї. Почали князі наймати в дружину чужинців – найбільш Варягів (Скандинавів, з теперішньої Швеції та Норвегії), їх було в Київі так багато, що вони забрали в свої руки всю управу, а громадське віче, „старци градскии" вже мало важили: не слухали їх ні князь, ні дружина. Аж пізніш, в другій половині XI в., коли ослабла княжа власть, „віче" знов показало свою силу.

Маючи велику дружину, київські князі помаленьку розширили київську державу на північ, на захід, на схід і на полудень. Не однаково князі „примучували" ріжні племена. Ті, що сиділи далі і до них не можна було часто ходити, платили тільки дань та давали помочи під час воєнного походу, але мали ще своїх князів і сами собою порядкували; до инших сажав київський князь з своєї руки князя, а ще до инших посилав своїх „мужів" – „посадників" і ті вже робили так, як скаже київський князь. Сажаючи своїх князів та підручних в чужих землях, київський князь ніби то робив їм добро: обороняв їх од сусідів, заводив спокій, нищив і карав розбійників, а зате приходив що року зимою по дань, а часом держав там своїх „мужів" цілий рік з військом. Обійшовши землі зимою, князі й бояре разом з купцями на весну зїздилися у Київі і поскладавши товари на човни, везли Дніпром на продаж аж до Царгороду, до Греків.

При кінці IX віку багато вже земель належало до Київа: не тільки землі українські (Уличів, Деревлян, Дулібів, Тиверців, Сіверян) та білоруські (Дреговичів, Радимичів), але й великоруські (Кривичів, Вятичів, Новгородських Словен); крім того Русь держала тоді Азовське море і Подонє. Таким чином на початку Х в. Київ опанував вже мало не всі ті землі, що з них складалася Руська держава, і ті землі почали теж зватися руськими.

Таке велике діло, сотворення Руської держави, сталося вже у IX столітті, а проте ми не знаємо навіть наймення тих давніх князів. Найдавніща Літопись, уложена в XI столітті, вже не памятала нічого про події IX віку, не знала навіть, як почалася Руська держава. А тим часом треба було якось той початок пояснити... Отож літописець, знаючи, що в Х віці у Київі було багато Варягів і вони мали велику силу та що київські князі посилали їх „намістниками" в ріжні землі, – впав на думку, що й перші князі руські певно були з тих Варягів.

Перші князі на Руси

Літописець оповідає, ніби-то у 862 році один з Варязьких ватажків, на імя Рюрик, із братами своїми Синеусом та Трувором і з своєю величенькою дружиною осіли у Новгороді і наложили на тубольців дань за те, мовляв, що вони будуть обороняти їх од ворогів-сусідів. Сі варяжські виходці на думку літописця, почали собою довгу низку українсько-руських князів.

У дружині Рюрика – оповідає літописець – окрім його братів, були ще менші ватажки – Аскольд та Дир. Вони не схотіли остатися у Новгороді і пішли Дніпром униз аж у Візантію, щоб там або стати до війська грецького, або пошукати собі иншої, кращої долі. Пливучи Дніпром, побачили вони на крутім березі його великий город. Вони спитали людей, що се за будівлі, їм одказали, що се город Київ, – збудовав його колись Кий – і належить він до Словянського народу Полян, що тепер платять дань Хозарам. Аскольд і Дир прирадили їм не платити тієї дани Хозарам і, щоб оборонити гброд од них, зосталися там із своєю дружиною, збіраючи дань з Полян за ту оборону. Таким побитом вони зробилися першими князями в нашій Україні.

Так каже літопись, але як ми вже знаємо, Київ в кінці IX в. був столицею великої Руської держави, мав може з двісті літ перед тим своїх князів і не був безпечно, таким мізерним городком, щоб якась бродяча невелика скандинавська ватага прийшла й усілася там, а Поляне ще й раді б тому були. Крім того, з инших джерел відомо, що Аскольд та Дир справді князювали в Київі, але не разом: Аскольд десь між 860–867 роками, а Дир – аж при кінці 880-их років. Можна навіть думати, що Аскольд був уже христіянин, бо на його могилі, над Дніпром, пізніш поставлено було церкву.

Дуже може бути, що відомий похід Руси на Царград у 860 році підняв князь Аскольд. Русь вирушила в похід на 200 кораблях. „На човнах були варвари, що тримали у руках мечі, грозилися на город і кричали. Сі варвари-Руси були хорошого зросту, русяві й з сірими очима. Значніші між ними голили бороди й носили довгі вуси; на головах, з довгими оселедцями (чубами) і підголеною чуприною, носили гостроверхі шапки; поверх кольчуги були одягнені білі киреї, що защіпалися прищіпкою на правому плечі. Узброєні вони були сокирами, сагайдаками, списами та мечами гострими з обох боків, а щити в них були довгі та внизу вузькі".

Так описують Греки те військо, що прийшло до них. Облягла Русь Царгород і спершу таки добре їй щастило, але знялася буря багато човнів потопила й розкидала, і чимало тоді з того походу не вернулося до дому.

Олег

Після Аскольда бачимо у Київі князя Олега. Літопись зве його „віщим", тоб то характерником – тому він ніби то мав щастя у всьому. Се був князь славний війнами й походами. Літопись оповідає про незвичайно щасливий похід його на грецьку столицю Царград.

Скрізь ніби то по словянських землях, підлеглих йому, набрав він велике військо, посадив його на 2.000 човнів і Дніпром та Чорним морем поплив до Царграда; розбив Греків і скрізь навкруги, по селах і городах, спустошив усе та спалив, побив багато народу і обступив город з усіх боків. Тоді царі грецькі Лев та Олександер, бачучи таке лихо, послали до його своїх послів і замирилися з ним. Олег узяв великий викуп, забрав чимало добра і на знак того, що він поборов Візантію, на головних воротах Царграду ніби то прибив свій щит.

Тим часом инші джерела ніде не згадують про такий ганебний для Візантії похід Руси, то треба думати, що се літописець записав те, що переказували за його часів люде. Зате зовсім певна умова Руси з Греками року 911, на якій підписаний Олег, „великий князь руський". Два роки пізніш Олег підняв великий похід на Каспійське море та у теперішню Персію. Оповідають, що прибуло з Дону у Волгу, а звідти в Каспійське море, 500 кораблів руських і на кожному по 100 душ. Кілька місяців Русь господарювала по-над морем і далі в персидському краю, але як верталася вона до дому, то на неї напали Хозари й більшу половину побили.

Про смерть „віщого" Олега літопись оповідає таку легенду (на пів-казку).

Бажаючи знати, коли прийде по нього смерть, покликав він до себе кудесників (знахурів) та волхвів, і один з них сказав Олегови так „Великий ти, князю, вояка; завжди ти – під стрілами ворожими, та не в чесному бою спіткає тебе смерть твоя, – не од ворога лютого, не од болісти лихої й не од старости скінчиш ти дні свої", а од любого коня свого". Замислився Олег, оддав свого коня слугам, звелів поставити його у станю і до смерти покоїти, кохати його та годувати найкращим зерном.

Минуло кілька літ, і Олег, вертаючись з походу до-дому, згадав про коня свого й заїхав до стані, де той кінь стояв; спитав він про нього слуги свої, що приставлені були до коня того, а слуги одказали йому, що кінь його любий давно вже пропав і голий кістяк його давно миють дощі і сушать вітри у степу на могилі.

Пішов Олег подивитися на те місце, наступив на череп ногою і промовив: „Збрехав-єси мені, старий кудесниче! Ото й од тебе, мій любий коню, тільки голий череп зостався, а я й досі живу". Тільки він проказав се, як з мізковні тієї вилізла невеличка гадюка, обвилася круг ноги княжої і вкусила його. Від того, каже легенда, й помер Олег.

Яка б там не була смерть його, ми знаємо, що він помер десь у 912–915 роках і похований у Київі. З наказу потомка його Ярослава, кістки його вийнято з могили, охрещено і в-друге поховано під Десятинною церквою.

Ігор

Після Олега став князем київським Ігор, що взяв собі за жінку Ольгу з города Пскова.

Ось як легенда розказує про се. Був якось Ігор на полюванні у Псковщині. Трапилось йому переїхати річку; перевозила його через неї на човні проста сільська дівчина Ольга і так впала йому в око, що він почав жартувати з нею; вона так мудро одказувала йому і так йому вподобалася, що він узяв її з собою до Київа і там одружився з нею. Але на ділі Ольга мабуть була донькою Псковського князя. Так само як і Аскольд та Олег, Ігор пробував щастя в поході на Царград. Але не був він щасливий: Греки попалили Ігореви човни якимсь вогнем, кидаючи його на них з берега (здається, се був звичайний порох, про котрий тоді ще ніхто не чув); дружина Ігорева перелякалася того дива, і Ігор як пішов, так і вернувся до-дому з порожніми руками, позбувшися кораблів та трохи війська.

Багато щасливійший був поход Ігоря на Каспійське мореат в персидські краї.

Русь, з великими силами, притягаючи по дорозі охочих до здобичи, дійшла суходолом аж до Дербенту; звідси на кораблях по річці Курі добралися до великого та багатого города Бердау (недалеко теперішнього Баку), звоювали його і просиділи там аж пів-року, нападаючи на сусідні землі. Набравши великої здобичи в тих землях, вернулися до-дому.

Кінець Ігоря був дуже сумний, і Літопись оповідає про се так. Ігор мав воєводу Свенельда. Се була його права рука і щоб задовольнити його та його дружину, Ігор дав йому Деревлянську дань: іди, мовляв, туди і збірай на себе. Тоді почала ремствувати Ігорева дружина: „Свенельдови оняке добро, а ми голі – збірай дань з Деревлянів і на себе та на нас!" Ігор послухав і пішов до Деревлян. Дружина почала грабувати немилосердно їх села і міста, пускала їх з вогнем, багато народу убивала. Дуже розлютувалися Деревляне, бо з них, як вони казали, дерли дві шкури: і Свенельд бере і князь знов так само. Не стерпіли вони сього і одна з громад – міста Іскоростеня повстала, напала на Ігоря, до голови побила дружину Ігореву, а самого князя привязали до двох нагнутих стовбурів дерева, і коли вони порснули вгору, то розірвали князя на-двоє. Там, недалеко города Іскоростеня, й поховали його.

Се був князь, як знати, завзятий і здібний, коли не дав розвалитися такій великій державі, але разом з тим такій ще не міцній, як була тоді Руська держава. Під умовою, що уложив він з Греками року 944, бачимо підписи яких двадцяти „світлих і великих князів", що сиділи по ріжних волостях та землях і слухалися „великого князя руського". А ще ж були землі з своїми тубільними князями, що тільки платили дань, та ще такі, що тільки приходили руському князеві на поміч, як його союзники!

Ольга

По смерти Ігоря зостався маленький син Святослав; тому князювати почала жінка Ігорева Ольга. Перш за все вона, як оповідає Літопись, повзялася на Деревлян і ще дужче їх приборкала. Літописець оповідає про се так, як воно дійшло до нього з народніх уст. Оповідає він, що Ольга ніби-то схотіла помститися за смерть чоловіка свого Ігоря і на те випав як раз дуже підхожий случай. Деревляне, убивши Ігоря, задумали одружити Ольгу з князем своїм Малом, щоб узяти в свої руки нового князя Святослава. Щоб посватати Ольгу, вони послали у Київ своїх послів. Як ті приїхали, і Ольга дозналася, чого вони бажають, то переказала їм через своїх людей, щоб вони, за-для більшої пихи, звеліли нести себе до неї у тих самих човнах, в яких вони приїхали; а сама тим часом у своєму дворі загадала викопати глибоку яму. На другий день прийшли до послів Ольгини слуги кликати їх до княгині, а вони одказали тим слугам: „не хочемо ми ні кіньми їхати, ні пішки йти, а несіть нас у човнах". Так і зробили – узяли ті човни й понесли, а вони, сидячи у них, дуже пишалися. Як принесли їх у двір, де дожидалася їх Ольга, то зараз, з її наказу, вкинули ті човни з послами у яму і живцем закопали.

Та не вдовольнилася Ольга сією помстою, – мало було їй сього, – і вона послала сказати Деревлянам, що коли вони хочуть, щоб вона пішла за їх князя, то нехай пришлють у Київ своїх найзначніщих людей сватати її. Деревляне послали зараз своїх сватів, і як вони прийшли до Київа і хотіли бачити княгиню, то Ольга сказала, що не допустить їх на свої очі немитими й звеліла витопити лазню (баню), куди й пішли посли паритись. Як усі вони зайшли у ту лазню, двері зачинили, підпалили її з усіх боків, і всі вони живцем в ній згоріли.

Тоді Ольга пішла з дружиною своєю до Деревлян, щоб на могилі Ігоря справити тризну. Поскликала на ту тризну багато значніщих Деревлян, понапоювала їх добре і коли вони усі попилися, тоді звеліла своїм воякам-дружині повбивати їх. Більш пяти тисяч люду було ніби то вбито на могилі Ігоря.

На другий год знову прийшла Ольга з своєю дружиною до Деревлян і на сей раз узяла з собою малого свого сина Святослава, – завоювала кільки деревлянських городів і обступила військом їх город Іскоростень. Деревляне перелякалися і зачинилися у городі. Тоді Ольга послала до них послів, і ті сказали їм: „Княгиня каже: буде вже з мене тієї помсти за чоловіка мого Ігоря; тепер я звоювала всю Деревлянську землю й наложила на неї дань. Так само хочу зробити й з вами. Пришліть мені тільки від кожної хати по три голуби й по три горобці, то я й піду". Іскоростенці дуже зраділи, що таку невелику дань наложила на них княгиня й зараз позносили все Киянам до табору, а Ольга звеліла до ноги кожному голубові й кожному горобцеві привязати по ганчірці, а у-вечері підпалити й пустити на волю. Так і зробили: підпалили ті ганчірки, привязані до ніг і попускали голубів і горобців на волю. Вони знялися й зараз таки полетіли у город по своїх гніздах, а горобці по-під свої стріхи, і город враз запалав страшенним вогнем. Кинулися бідні городяне з города у поле, а Кияне – на них; багато їх повбивали й багато позабірали в неволю.

Так оповідає Літописець те, що чув од людей. Але з сього всього певне тільки те, що Ольга воювала з Деревлянами й позбавила їх тієї волі, яку мали вони ще за Ігоря. Дуже може бути, що Поляне, од яких чув Літописець про помсту Ольги, навмисне зробили Деревлян якимись дурнями.

Друге, що оповідає Літописець про Ольгу – се те, як вона охрестилася. Літописець оповідає про се так. Ольга поїхала у Візантію, де тоді царював Константин Багрянородний. Вона йому дуже припала до вподоби за свою вроду й розум і він хотів одружитися з нею, кажучи, що їй краще б пристало царювати у великому царстві, – от такому, як була тоді Візантія, – аніж жити дома, серед дикого народу. Ользі Константин був не до мислі і вона рада б була як-небудь одчепитись од його, а через те сказала йому: „Охрести мене, – будь мені хрещеним батьком, а то не гаразд тобі мати жінку поганської віри". Цар дуже зрадів, і незабаром патріарх константинопольський охрестив її, і дали ій імя Олена. Тоді цар знов почав прохати її, щоб вона йшла за нього, але Ольга одмовила йому: „Я б і рада була, царю, та сам ти гаразд знаєш, що христіянська віра не позволяє батькові брати собі дочку за жінку, а тепер ти ж мені став хрещеним батьком, а я тобі донькою". – „Перемудрила ти мене, Ольго" – промовив цар і подававши подарунки – грішми їй і усім, хто був з нею, пустив їх до-дому. Було се у 957 році.

Так говорить київська Літопись, але, як ми певне знаємо із візантійських джерел, імператор Константин був жонатий; дотого Ольга тоді була вже зовсім стара; крім того, про охрещення Ольги у Царграді не каже нам нічого й візантійська історія, тоді як вона найдрібніще описує про те, як приймали княгиню Ольгу у Царграді. Тому-то треба покласти, що Ольга їздила у Царград ще нехрещена, а охрестилася вона тоді, як повернулась звідти до Київа. І сталося се не пізніше, як у 958 р., бо у німецьких джерелах згадується, що у 959 році до короля Римського Оттона Першого прибули посли од королеви Руси – Олени; а се, як ми знаємо, христіянське імя Ольги.

Кращого вітання сподівалася Ольга у Царграді і її дуже вразило те, що її довго продержали у Суді (візантійська пристань), поки допустили бачитися з імператором, та що імператор не краще її вітав, як якогось там Сірійського посла. Се невдоволення своє виявила вона грецьким послам, що прибули до неї пізніш у Київ. Довго держала вона їх у Почайні (київська пристань), і коли вони запитали, чи довго їм дожидатися, одмовила: „Нехай постоять у мене в Почайні стільки, скільки я у Суді дожидалася".

Охрестившись сама, Ольга хотіла охрестити й єдиного сина свого Святослава, та він не схотів і одказав їй: „Не добре мені міняти віру, коли й уся дружина моя держить віру наших дідів і прадідів, – вони ж сміятимуться з мене". Так до смерти він і не хрестився.

Державою Ольга правила міцно, не згірш од чоловіка свого Ігоря. Се знати з того, що за час між Ігорем і Святославом Руська держава не ослабла й не розвалилась, і Святослав, ледве ступив на князівство, міг одразу взятися до далеких походів.

Святослав

Святослав був справдішній лицар, чистий запорожець, на князівському столі. Літописець малює його так: „Святослав був хоробрий, легкий на ходу як пард; у поход не возив з собою ні казанів, ні наметів; нарізував конину, воловину або звірину тоненькими шматками, пік на вуглях і так їв; спав на повсті, підмостивши у голови сідло, і як ішов з ким воювати, то посилав вперед себе своїх послів, щоб вони оповістили про те ворогів, кажучи: „іду на вас". Се він робив на те, щоб вороги мали час зготовитись до бою, бо він вважав, що не по лицарськи несподівано, потайки на когось нападати. Се був князь-вояка, кохався він у походах; дома, в князівстві порядкувала громада, а він навіть не втручався до її розпорядків".

У-сам-перед пішов він війною на Хозарів, шо жили по низу Волги, побив їх, звоював їх город Білу вежу (Саркел), пограбував Ітіль і рушив далі до Кавказу, на річку Кубань. Земля та звалася тоді Тмуторокань і по ній блукали народи: Ясси (Осетини) та Касоги (Черкеси); він їх теж звоював і наложив на них данину. Звідтіля подався він на Волгу, де повоював Болгарію й зруйнував їх город Болгар. Вертаючись до-дому, зайшов до Вятичів, підбив їх і наложив на них дань. Коли він повернувся до Київа, то застав там послів од грецького царя Никифора Фоки. Никифор Фока прохав його, щоб він ішов на Дунай – воювати Дунайських Болгар. Тут до-речі буде сказати, що уявляла з себе Болгарія в той час і як ставилася вона до Візантії.

У першій половині Х віку молода Болгарія дуже притиснула була Візантію: цар болгарський Симеон підбив під свою кормигу ввесь Балканський пів-острів, так що Візантії доводилося круто. З наступником Симеона – Петром Візантія мусіла уложити дуже непочесну за-для себе згоду: вона признала Петра царем, а Болгарську церкву незалежною, віддано було за Петра візантійську царівну та ще до того візантійський імператор зобовязався платити Болгарії що-року данину. Як став імператором Никифор Фока, то він зрікся давати дань і послав до Святослава послів, прохаючи його, щоб він допоміг йому проти Болгарів. За таку поміч цар послав Святославові великі дари. Святослав зрадів такому випадкові і зараз таки з дружиною своєю рушив на Дунай та під Доростолом (де тепер Силістрія) розбив болгарське військо. Се так вразило царя Петра, що він заслаб і скоро вмер, а Святославові так сподобалося у Болгарів, що він остався у них, осівши у городі Переяславці (у Преславі на Дунаї, коло Тульчи). Зосталася його мати Ольга у Київі сама із трьома його синами: Ярополком та Олегом, та третім Володимиром, що родився ніби то од Ольгиної клюшниці Малуші.

Тим часом, поки Святослав жив у Переяславці, промінявши свою Україну на Болгарію, під Київ підступили й облягли його навкруги Печеніги. Печеніги, сей азіятський народ, ще в 880-тих роках прийшов з Азії, натиснув Угрів і присилував їх посунутися на Дунай, а сам з своїми ордами, розкинувся на всій простороні од Дону до Дунаю і більш як 150 літ шарпав Україну. Печеніги так облягли Київ, що ніяк не можна було з города вийти.

Викликали Святослава з Болгарії. Він зараз рушив під Київ і прогнав Печенігів у степ. Але йому не хотілось оставатися дома і він знову задумав вернутись на Дунай. Тоді Ольга почала просити його не кидати рідного города й не покидати її на старості літ, а він одмовив їй, що в Переяславці йому краще жити, ніж у Київі, бо там є всячина: туди йде від Греків золото, срібло, дороге вбрання, вино, всяка садовина і городина; від Чехів та Угрів: срібло й коні; з України: шкури, віск, мед, невільники. Ольга прохала його зостатися хоч до її смерти і справді скоро померла. Поховали її під Десятинною церквою у Київі.

А Святослав, поховавши її, настановив у Київі за князя старшого свого сина Ярополка; у Деревлян, в Овручу – посадовив другого свого сина Олега; Володимира-ж прохали до себе Новгородці, і Святослав послав його до них з дядьком його Добринею, а сам подавсь знову на Дунай.

Але поки він був у Київі, Греки замирилися з Болгарами й підмовили їх, щоб вони не пускали до себе Святослава. Літописець оповідає, що ледве він підійшов до Переяславця, як на зустріч йому прийшло болгарське військо й не пустило доступитися до города. Вже почали були Болгари перемагати дружину Святославову. Тоді він зібрав її і сказав, що умре тут, а добуде Переяславець. Кияне знову накинулись на Болгар, розбили їх і увійшли у город. Святослав зараз дознався, що се Греки підмовили Болгарів, і послав своїх послів у Візантію, щоб вони так сказали грецькому цареві: „Іду на твою землю і хочу взяти Царград, як здобув собі Переяславець". Греки послали йому дари й довідавшися, що в нього тільки 10 тисяч війська, тим часом виставили проти його ніби-то аж 100 тисяч. Але Святослав розбив те військо й став наближатись до Візантії, грабуючи все по дорозі та палячи городи. Узявши Филипополь, Святослав, щоб налякати Болгарів, ніби-то звелів посадити на палі 20 тисяч чоловіка. Се так налякало їх і такий жах обняв усіх, що вже инші міста, не боронячись, піддавалися йому. Святослав вже наближався до Царграду, як імператор Іван Цимісхій, що заступив Никифора після його смерти, вислав до нього послів з дарами. Багато набрав Святослав тоді з них дані, – брав він і на живих своїх вояків і на мертвих, кажучи, що се буде на їх жінок і дітей.

Але Цимісхій не кидав думки виперти Русь з Болгарії, бо такий сусіда був дуже небезпешний для Греків, і от, зібравши величезне військо, в-сам-перед пішов він до столиці болгарської – Великої Преслави, що була недалеко Шумли (тепер Преслав, по турецьки Ескі-Стамбул). Там замкнувся з своїм військом воєвода Святославів Сфенкел (мабуть Свенельд), а з ним був і болгарський цар Борис, син Петра, що його Святослав держав у неволі. Два дні боронилася Русь, але у велику пятницю місто було взято, Сфенкел з невеличкою купкою утік до Святослава, що сидів тоді у Доростолі, а царя Бориса Цимісхій признав Болгарським володарем. Се дуже вподобалося Болгарам і вони стали допомагати Грекам. З Преслава Цимісхій пішов до Доростола, обгорнув його навкруги військом, а з Дунаю – своїм флотом. Велика січа була під сим городом. Вже Греки почали були перемагати Святославову дружину. Тоді він крикнув на свої вої: „Нема вже нам де подітись! Хоч неволею, а мусимо стати до бою; а не посоромимо-ж землі Руської та поляжемо тут кістьми: мертві-бо сорому не мають! А втічемо, то буде нам сором. Як поляже моя голова, тоді самі за себе думайте-гадайте". Одбилася Русь од Греків і замкнулися вони у Доростолі. Три місяці видержували у місті тяжку облогу, кілька разів хотіли вихопитися з міста, але їм не щастило. Грецький історик оповідає, що між вояками Святославовими було багато жінок, одягнених і узброєних, як чоловіки, і билися вони ще завзятіше од них. У-ночі виходила Русь з города, забірали побитих, роскладали на березі Дунаю великі вогнища, на них палили мерців, а як що вбитий був значного роду, то приносили богам жертви. Усе се робили з дуже великим галасом, співами й плачем.

У битві 24 липня (юля) Святослав був поранений і трохи не попав у неволю. Се була остання битва. Після неї Святослав оддав Грекам узятих в боях невольників, зрікся Болгарії й замирився з Цимісхієм. Склавши сю згоду, Святослав схотів побачитись з імператором. От що говорить грецький вчений Лев Діякон, що своїми очима все те бачив, про стрічу візантійського імператора з Святославом: „Імператор виїхав на берег Дунаю з великим почтом; одежа на ньому й на усіх, що були з ним, була дуже дорога й уся сяяла самоцвітним камінням, сріблом та золотом. Назустріч йому виплив човен, а на йому була невеличка купа людей; усі гребли веслами й князь теж, тому його не можна було одразу розпізнати. Як човен під'їхав, князь кинув весло і встав. Він був невеликий на зріст, але дужий, широкий у плечах і з товстою шиєю чоловяга; лице в його суворе й недобре, ніс плескуватий, очі сині, брови густі, вуса довгі й покуйовждені, борода голена, а голова обстрижена, – тільки довга чуприна висіла на маківці; у правому вусі дорога сережка, а зодягнений був у просту білу сорочку, – трохи біліщу, ніж у дружинників".

Побалакавши з царем, він одїхав і незабаром з усим військом рушив до Київа. Греки тим часом дали звістку Печенігам, що Святослав вертається до-дому з невеликою дружиною і везе з собою багато всякого добра. Печеніги, почувши про се, засіли над Дніпровими порогами й стали дожидати його там. Довідавшись про се, Святослав остався зімувати в устю Дніпра. Скоро не стало в дружини харчу і вони поїли усі свої коні. Тоді Святослав зібрав свою дружину, і на раді положили – пробитись крізь Печенігів. Але Печенігів була велика сила і вони із своїм ватажком Курею кинулися на Святославову дружину й повбивали мало не всіх. Тільки Свенельд якось щасливо промкнувся в Київ, не знати – човнами, чи суходолом на конях. Святослава самого теж вбито, а з черепа його печеніжський ватажок, кажуть, ізробив чашу, окував її золотом і на бенкетах пив із неї вино. Так скінчив своє життя Святослав у 972 році. Мав він тоді усього яких тридцять літ.

Після Святослава зосталися сини: Ярополк у Київі, Олег у Деревлян і в Новгороді – Володимир.

Сім літ – між смертію Святослава й Володимировим князюванням У Київі – сі три брати воюють між собою. Літопись оповідає, що перш за все вийшла війна у Ярополка з його сусідом Олегом. Причиною був ніби-то згадуваний вже не раз боярин київський Свенельд.

Син сього Свенельда – Лют, блукаючи якось по лісах на ловах за звіром, забрів у деревлянські ліси і там стрівся з Олегом, що теж був на полюванні. Довідавшися, що се син Свенельда, Олег дуже розсердився і вбив його (мабуть була якась ворожнеча між ними). Свенельд, як прочув про се, схотів помститись за сина і став намовляти Ярополка, щоб він одняв у брата Олега Деревлянську землю. Довго Ярополк не приставав на се, а потім послухав старого боярина і пішов війною на брата.

Коло міста Овруча вони зійшлися, і Ярополк розбив братову дружину; вона кинулася до городської брами, шукаючи захисту у місті. По-перед брами був рів, а через нього перекинутий був неширокий місток; дружина, тікаючи од ворогів, поспішалася в город і так натиснула на міст і натовпилась на йому, що люде й коні почали падати у рів і багато народу там загинуло. Туди-ж упав і Олег. Як тільки Ярополк увійшов у город, він звелів знайти братове тіло, гірко плакав над покійником-братом і звелів поховати його, дорікаючи Свенельдові, що помстою своєю він довів його до братовбивства.

Перечувши про се, Володимир дуже злякався і втік з Новгорода до Варягів за море шукати помочі, а Ярополк послав свого воєводу у Новгород і підгорнув се місто під себе. Через якийсь час вернувся Володимир од Варягів з чималою дружиною й повиганяв з своїх волостей Ярополкових посадників, а тоді надумав іти війною на Ярополка. Але попереду поклав підбити собі Полоцк, щоб мати більш сили для боротьби з братом. Літопись оповідає про се иначе – ніби-то він пішов на Полоцьк, тому, бо прочув, що тим часом Ярополк посватав доньку полоцького князя Рогволода – Рогніду й заручився з нею. Володимир послав до Рогволода своїх сватів, але Рогніда одмовила їм: „Не роззую сина рабині і не піду за його", натякаючи сим на те, що Володимир був син простої клюшниці (тоді був такий звичай, що молода після шлюбу мусіла роззувати молодого). Дуже розгнівавсь Володимир і саме тоді, як поїзжане зібралися вже везти Рогніду до Ярополка, напав на Полоцьк, убив Рогволода і двох синів його, силомиць узяв Рогніду собі за жінку і подався на Київ, де заперся Ярополк. Тут він побачив, що не легко добути брата свого у Київі і став підмовляти Блуда, боярина братової дружини, щоб той як-небудь зробив так, щоб Ярополк вийшов із города. Блуд згодився, пішов до Ярополка і став радити йому й вмовляти його, щоб він скоріш пішов до Володимира й сказав йому так: „Ти подужав мене, брате! Бери собі Київ, а мені що даси, те й візьму". Так воно й сталося.

Як знати з сього, Ярополк був чоловік дуже не твердої вдачи: там він послухав Свенельда й пішов на брата свого Олега, тут послухався Блуда й сам оддавсь до рук Володимирових; своєю волею він нічого не робив, і крутили молодим князем бояре, як хто хотів. Ярополк послухався Блуда й прийшов до Володимира, але на нього накинулися два варяги й на братових очах вбили його. Таким побитом у 980 році Володимир здобув собі Київ.

Володимир Великий 980-1015

За Володимира, а потім ще за сина його Ярослава, держава Київська була найславнійша й найсильнійша за ввесь час. Ставши київським князем, Володимир позбірав усі українські землі та й инші, що до Київа належали, приборкав неслухняні землі, що не хотіли йому коритись і прилучив де-які нові, дальші. Так знаємо з літописи, що він ходив походом під Карпати, в теперішню Галичину, і забрав назад од Поляків українські міста Перемишль, Червень та инші на західньому пограниччю держави. За сі пограничні міста завжди була колотнеча Русинів з Поляками: Поляки підгарбували їх під себе, а київські князі йшли та одбивали. Так само мусів Володимир забрати назад свої землі і на Побужу, що підбили були Ятвяги (литовське племя). Певно під час тих походів заглянув Володимир і на полудневе згіря Карпаття, де тепер угорські Русини, бо воно теж належало до Київської держави. З тих часів ото задержалося у закарпатських Русинів наймення „Русин", „Руснак".

Приборкав Володимир і Вятичів та Радимичів, що були перестали слухатися його, ходив походом на Волзських Болгарів, але мабуть не мав великого там щастя. Літопись, згадуючи про сей похід, додає, що Добриня (дядько Володимира) так сказав Володимиру: „Я оглянув взятих в полон Болгарів – вони в чоботях (то б то великі пани, як на нас), дани нам давати не будуть – лучче шукаймо „лапотників" (таких, що в личаках ходять). За кілька літ Володимир мав уже величезну українсько-руську державу, що сягала від гір Карпатських до Кавказу, а на півночи до Волги, до великих озер, що недалеко теперішнього Петербурга. На місце бояр і намісників по великих городах по тих землях Володимир посадив своїх синів: він мав багато дітей, бо мав багато жінок. Так от в Новгороді посадив Вишеслава (потім Ярослава), в Пскові – Судислава, в Полоцьку – Ізяслава, в Смоленську – Станислава, у Турові (в Дреговицькій землі) – Святополка, в Володимирі (на Волині, певно разом з карпатською Русю й польським пограниччям) – Всеволода, в Тмуторокани (Полоне, кримські та кавказькі волости) – Мстислава, в Ростови (в землі давнішої Мери) Ярослава (потім Бориса), в Муромі (по Оці) – Гліба. Сам Володимир мав в своїх руках землі Полян, Сіверян, Радимичів та свіжо приборканих Вятичів. Тепер уже Київська держава була міцно звязана, бо була в руках одної князівської родини, хоч і тут бувало не без того, що той або инший син перестане слухатися й повстане проти батька. Се зробив наприклад Святополк, а пізніш Ярослав.

Але не тільки сим Володимир звязав усю державу, що порозсажував скрізь своїх синів – він захотів звязати її звязею иншою, добровільною, щоб городи та землі корилися київському князеві не тільки з страху перед його дружиною, але щоб бачили свою користь, свою вигоду з того, що належать до Київа. Для того він старався придобрити собі громаду: закликав на нараду громадських „старців"– людей старших, поважніших; крім того робив дуже часто бенькети й на них скликали людей з ріжних городів, усих прихожих годував та поїв. Обдаровував усячиною людей бідних, калік, сиріт. А з того всього пішла скрізь про нього слава, як про князя „ласкавого", прозивали його „ясним сонцем".

Але найважніщим ділом Володимира було те, що він завів на Руси христіянську віру. Правда, ще й перед Володимиром були на Руси христіяне; так от князь Аскольд був христіянин, за князя Ігоря була вже навіть у Київі церква св. Ілії, бабка Володимира Ольга була христіянка. Але Володимир задумав охрестити всю державу. Він добре розумів, що для державного життя христіянство матиме величезну вагу, бо сю віру заводить сам князь, правительство; духовенство буде держати руку князя, научатиме людей коритися князеви та шанувати його. З христіянством прийде на Русь освіта, наука і се ще дужче гуртуватиме людей коло Київа, столиці київської держави. Де-ж було позичити того христіянства? А певно, що у Візантії. В ті часи Візантійська держава для усих дрібніших та менш культурних народів здавалася чимсь величнім, якимсь немов світилом небесним і коли воно кине хоч проміньчик світла на якийсь „варварський" нарід, то то вже велика честь і слава для нього. Усі хилилися тоді перед величністю Візантії, бо й справді культура в ній була тоді висока. Ото-ж і Володимир захотів перейняти багато дечого з Візантії, щоб підняти силу й повагу своєї держави. Але переймаючи всячину, не міг він не перейняти звідти й христіянства. А тут як раз і добра нагода трапилась: грецькому імператорови Василєви сталася скрута, бо збунтовались проти нього його-ж війська. Він удався за поміччю до Володимира, а той одказує: добре, помочи дам, тільки оддаси за мене свою сестру Анну. Се була тяжка умова для імператора: де-ж таки, оддати „порфирородну доньку порфирородного імператора" за якогось північного варвара! Але не було иншої ради, і імператор згодився, тільки зажадав, щоб Володимир охрестився. Володимир теж згодився на се, пішов на поміч імператорови і врятував його. Але коли лихо минуло, імператор не додержав слова: не оддав за Володимира своєї сестри. Тоді Володимир вирушив походом у Таврію й там обложив грецький город Корсунь (недалеко теперішнього Севастополя). Се було року 988.

Греки заперлися у городі і так добре оборонялися, що Володимир, як не силкувавсь, нічого не міг їм заподіяти. На той час якийсь корсунянин Анастас чогось зрадив своїм і кинув до Володимирового стану стрілу із написом: „На схід сонця од города є криниця, а з неї проведена вода у город: одведи воду, і здобудеш місто". Так Володимир і зробив. Через згату мусіли корсунці оддати свій город, і Володимир увійшов у нього.

Тоді візантійський імператор побачив, що треба додержати обіцянки. Він вблагав свою сестру поїхати у Корсунь і одружитись із Володимиром, хоч вона дуже того не хотіла й казала, що їй смерть краща, ніж отой нелюб. Та проте послухалась брата й поїхала. Там у Корсуні й відбулося весілля її з Володимиром, а Корсунь Володимир вернув Грекам немов дарунок за жінку. Де саме охрестився Володимир, напевне не знаємо, але найскоріш таки у Киіві, і то ще перед походом на Корсунь.

Незабаром після того Володимир, покликавши з Візантії митрополита та священиків, став заводити христіянство в своій державі – перш за все у Київі. Літописець оповідає, що грецький митрополит з священиками похрестили людей у Дніпрі: матері й батьки держали малих дітей на руках. Як скінчилась церемонія, усім новохрещеним понадівали хрести. Після того пішли священики по инших городах та деяких селах хрестити людей.

Сам Володимир тим часом пішов на Волинь, куди приїхав до його єпископ (архиєрей) і вони там теж заводили христіянство. На Волині князь збудував город і назвав на своє імя Володимиром (Волинським), а в ньому постановив церкву пресвятої Богородиці. Так ширив Володимир нову віру, але ще довго, більш як 300 літ після нього, було ще багато в Київській державі людей, що держалися своєї старої прадідівської віри.

Багато мав клопоту Володимир з Печенігами. В кінці Х віку та на початку XI вони безнастанно нападали на Полянську землю й робили величезну шкоду. Про ті печенізькі войни чимало оповідає найдавніща літопись так, як розсказували про те старі люде.

Одного разу, говорить літопись, Печеніги прийшли під Київ, і Володимир вийшов проти них з своєю дружиною; обидва війська зійшлись і стали одно проти одного на річці Трубежі, але ніхто перший не хотів переходити її. Тоді печенізький князь став на тім боці, на крутім березі і почав гукати на Володимира. Як Володимир вийшов, то печенізький князь сказав йому: „як ми маємо воювати та вбивати людей своїх, висилай краще, кого хочеш, з дружини своєї, – нехай побореться із силачем моїм; як що твій поборе, то ми підемо собі у свої степи й три роки не займатимемо вас; а якщо подужає мій, то ми три роки будемо грабувати землі ваші. Володимир пристав на се і повернувшись до свого табору, зібрав раду та почав питати, чи не знає хто такого чоловіка, що зміг би подужати Печеніга. Вийшов тоді до князя дідок один та й каже: „у мене пятеро синів, князю; чотирі у твоїй дружині, а пятий, найменший – Микита, чинбарює дома, бо з його вийшов добрий кожумяка: той піде боротися, бо сильно дужий". Покликали до князя того Микиту кожумяку, і схотів князь уперед спробувати його силу. От привели бугая, дуже роздратували його, і став той бугай ревти та ганятися за людьми; розігнавшись, він був кинувся на князя. Тоді підскочив до нього Микита, ухопив його збоку за шкуру та й спинив його, аж вирвав з мясом шматок шкури, скільки захопив у жменю. Князь був дуже радий, що знайшовся такий силач, і на завтра звелів йому вийти боротися. З ранку зійшлися обидва війська, а на середину вийшли борці. Печеніг – великого зросту чоловік, собою дуже страшний, – засміявсь з Микити, бо то був росту невеличкого, але кремязний чоловяга. Счепилися борці, й згріб Микита того Печеніга у оберемок, та так здавив його, що той і помер у його в обіймах. Тоді кинув ним мертвим об землю, та й наступив ногою наголову. Зраділа й загомоніла Володимирова дружина, а Печеніги, перелякавшись, стали тікати. На місці тому, де вони боролися, постановив Володимир город і найменував його Переяслав, себ-то місце, де він перейняв славу од Печенігів. Таку легенду переказує літопись.

Другого разу ізнов Печеніги прийшли в Полянську землю і напали на город Васильїв (тепер Васильків), що Володимир назвав його так на своє христіянське імя. У тому Васильїві раніш, як ще Володимир був поганином, були його тереми, а в них жили його жінки. Володимир вийшов проти Печенігів з невеликою дружиною, але Печеніги її розбили, а сам князь ледве втік.

Ще одну легенду переказує літопись – про те, як Печеніги не могли взяти города Білгорода (недалеко од Київа, тепер село Білгогородка). Він був добре обгорожений, і одразу взяти його було не легко, то Печеніги облягли місто й хотіли взяти його голодом. Довго так сиділи вони кругом города, а місто усе не піддавалося. Обридло Печенігам те сидіння й вони послали своїх послів сказати, щоб городяне піддалися їм, бо все одно вони замучать їх усіх голодом та згагою. Тоді Білгородці одказали їм таке: „завтра ми пришлемо до вас десять своїх чоловіка у заставу, а ви пришліть нам десять своїх, щоб вони подивилися, чому ми вам не піддаємося й ніколи не піддамо міста". На раді-ж, що була перед тим у Білгородців, один дідок присовітував їм от що зробити: „зберіть, каже, із кожної хати хоч по жмені вівса та пшениці, а в кого нема, то хоч висівок яких, та все те несіть до мене". Назбірали – де хто що знайшов, та й поприносили; із усього того наварив дід кисілю й звелів викопати глибоку яму; у ямі на дні поставив він великий переріз і всипав туди той кисіль; зверху опорядили ту яму, наче криницю, і поставили журавля з цебром. Так само зробили й другу яму, тільки у переріз всипали меду, що знайшли у княжім льоху й розвели його водою. Як прийшли печеніжські посли, то Білгородці повели їх до тих криниць і з однієї витягли кисілю, а з другої – меду, та й кажуть: „Дивіться самі: чого ми маємо піддавати вам місто, коли земля дає нам і харчі й питво!" Здивувалися Печеніги, насипали того кисілю й меду у кухлики тай понесли до свого князя й розказали йому, що ось яке диво є у сьому городі. Повірив князь, випустив білгородських заручників, зняв облогу з города й подавсь у степ.

Багато клопоту мав Володимир з сими Печенігами. Давніще Полянська земля з полудня мала городи по річці Роси, а тепер довелося Володимирови сипати вали та ставити городки ближче до Київа – по річці Стугні та Ірпеню (на р. Ірпеню він зміцнив отой Білгород, що про нього була мова). Так само й з лівого боку Дніпра, щоб забезпечити себе од Печенігів, понасипав Володимир валів і понаставляв городків три ряди – по річках Сулі, Трубежу й Сейму. А щоб ті городки не стояли пусткою, то Володимир сажав там людей з инших північних українських та білоруських земель.

Володимир, після того як охрестився, не ходив вже в далекі походи, а дбав про спокій і порядок в своїй державі та ще одбивався до Печенігів. Жив у злагоді з царями візантійськими, бо таки доводився їм родичем по жінці; так само був у миру із польським князем Болеславом Хоробрим, з угорським Стефаном та чешським Ольдрихом.

У Володимира од ріжних жінок було, крім дочок, дванадцятеро синів. Од Рогніди був у нього син Ізяслав. Як вже була мова попереду, Рогніду Володимир узяв собі силомиць, убивши її батька і братів. Сього не могла вона йому по смерть свою забути і все дожидалася тільки нагоди, щоб помститись за батька свого. Раз у-ночі – оповідає літописець – як Володимир спав, вона ніби-то підійшла до його ліжка й мечем хотіла зарубати його, але він прокинувся й вхопив її за руку. На другий день Володимир звелів їй одягти дороге убрання й дожидатися його. Вона догадалася, що князь хоче покарати її на смерть і прибравшись, вивела із собою за ручку малого сина свого Ізяслава, котрий держав у рученятах меч. Скоро увійшов Володимир, підступив до його маленький Ізяслав і промовив: „Батьку, ти тут не один!" а Рогніда сказала, показуючи на сина: „хоч ти й вбєш мене, так за мене є кому помститись!" Володимир пішов і порадившись з дружиною своєю, пустив Рогніду од себе й оддав їй батьківщину, город Полоцьк, де вона жила із сином своїм до смерти. Ізяслав зоставсь у Полоцьку і почав собою осібний рід Полоцьких князів. Инших синів своїх, ще за життя, Володимир порозсажував по всій державі (де саме – була мова раніш). Умираючи, він покинув в руках синів величезну київську державу.

Помер Володимир 15 липня (юля) 1015 року, у селі Берестові, де тепер стоїть Печорська Лавра. Поховали його у Десятинній церкві, поруч з жінкою Анною, що вмерла кілька літ раніш. Його, так само як і бабку його, княгиню Ольгу, православна церква почитує за святого.

Святополк Володимирович Окаянний 1015-1019

За життя свого Володимир найбільш любив сина свого Бориса; держав його біля себе й хотів після смерти зробити його великим князем у Київі, але саме перед його смертью Бориса не було у Київі, бо Володимир послав його на Печенігів у степ. Святополк, знавши про сі заміри батька й про те, що Кияне теж прихильні до Бориса, – та почувши, що батько вмер, став задобрювати бояр та дружину й сів на престолі київському. Володимир, за життя, не любив Святополка за те, що він часто суперечив йому, а до того намірився був повстати на батька. На се підмовила була його жінка, донька польського короля Болеслава, та католицький єпископ Райнберн, що був при ній. Довідавшись про сі лихі заміри, Володимир посадив Святополка з жінкою і єпископа того у вязницю, і вони таки довгенько там сиділи. Ставши великим князем київським і боячись, щоб Кияне, як повернеться Борис до-дому, не перейшли на його руку, Святополк задумав убити брата. Для сього, коли Борис вертався до Київа й став табором на р. Альті (коло города Переяслава), він найняв у Вишгороді кілька чоловіка і ті душогуби підкралися до намету Борисового і там, саме тоді як він молився Богу, прокололи його списами. Коли убивці привезли його в Київ до Святополка, він ще дихав, але Святополк звелів дорізати брата. Скоїлося се на десятий день після смерти Володимира. Бориса поховали у Вишгороді.

Тоді Святополк, боячись за свій князівський престол, задумав убити й рідного по матері брата Борисового – Гліба, князя Муромського й зараз таки послав до нього гонців своїх, щоб він скоріще їхав до Київа, бо батько, мовляв, помирає. Гліб, почувши се, рушив в дорогу, прийшов до Дніпра (у місті Смоленску) і сів на човен. Тим часом Ярослав, одібравши звістку од сестри своєї Предслави про те, що батько їх помер, а Святополк вбив Бориса і сам сидить тепер за великого князя у Київі, послав сказати про се Глібові у Смоленску. Гірко заплакав Гліб, почувши таку новину, а тим часом надійшли до човна наймити Святополкови і вбили князя, а тіло його викинули на беріг поміж двома колодами. Вже не скоро, – як Ярослав зробився великим князем, то він звелів перевезти тіло Гліба у Вишгород і поховати поруч із Борисом. Борис і Гліб, як діти христіянської царівни (болгарині) та за те, що скінчили життя своє такою лютою смертью, почитуються за святих.

Третій брат, Святослав, що сидів у Деревлян, прочувши про те, що Святополк убив двох братів, злякався, щоб і його не спіткала така несподівана смерть і втік в Угорщину, але біля Карпатських гір нагнали його наймити Святополкови і вбили.

Святополк забрав Деревлянську землю й прилучив її назавжди до Київської. Узявшись на такі способи, Святополк незабаром мав в своїх руках добру половину батьківських земель: мав Київ і всю Сіверщину (Чернигів та Переяслав), мав землі Туровську, Деревлянську, східні волости на ріках Оці та Волзі, Смоленську землю, Володимирську волость (Волинь і Західні краї). Але більш не довелося йому збірати земель, бо проти нього виступив брат Ярослав Новгородський.

Ярослав, схотівши покласти край Святополковій роботі, зібрав 40 тисяч війська (був з ним і полк Варягів) – і року 1016 рушив на Київ. Проти його виступив Святополк з Киянами та ще покликав собі на поміч Печенігів. Зійшлися вони коло города Любеча, і довго, місяців зо два, чи й більше, обидва війська стояли по обидва боки Дніпра одне проти одного. Кияне насміхалися з Новгородців, взиваючи їх „теслями", та казали, що присилують їх собі хати ставити. Розлютовалися Новгородці, і вночі Ярослав звелів свойому військові повязати голови хустками, щоб поночі можна було розібрати, де свій, а де ворог, перейшов Дніпро й напав на Киян. Багато побив і потопив він їх у озері, – поблизу його була битва – а спільники їх, Печеніги, не змогли допомогти їм, бо стояли по той бік озера. Святополк утік до свого тестя Болеслава у Польщу, а Ярослав увійшов у Київ. Через два роки, у 1018 р. Болеслав Хоробрий із зятем своїм Святополком пішов на Київ, узявши на поміч військо з Німців та Угрів. Ярослав виступив проти його, і над Бугом, коло міста Волиня, вони стрілися. Болеслав перейшов перший річку, бо дуже розлютувався на одного з Ярославових ватажків, на імя Будий, що ставши на березі, гукав на його: „А ну лишень, ходи сюди: ми проштрикнемо тобі твоє товсте черево, то буде тобі легче" (Болеслав був такий гладкий, що ледве держався на коні). Кинувся він на Ярославове військо, розбив його, і Ярослав мусів тікати в Новгород. Болеслав пішов з зятем у Київ, побув там з місяць і доставши од зятя щедрі дари та набравши чимало здобичи й велике число українських невольників, подався до-дому. Найважніще те, що Святополк одступив йому украінсько-руські землі по лівому боці Буга, а за ними Галичину. Та не довго тішився Святополк, бо Ярослав, перечувши, що Болеслав покинув Київ, у 1020 році виступив на Святополка; стрілися вони на березі р. Альти, і Ярослав у-пень побив Святополка. – Святополк ледве втік, побіг на захід, до Берестя і десь там загинув. За всі свої діла Святополк у літописях здобув собі призвище: „Окаянний".

Ярослав Володимирович Мудрий 1019-1054

Тепер київським князем став Ярослав. Знищивши Святополка, він став володарем більшої частини батьківської держави. Він мав у своїх руках усю полудневу її частину, українську-руську, разом з Туровом і Пинськом, але без західньої окраїни, що загарбав Болеслав, князь польський, та ще без східньої Тмутороканської обпасти, де сидів його брат Мстислав. За те до Ярослава належали ще волзькі волости – Ростов та Суздаль, на півночи – його власний Новгород, а може ще й Смоленск. Найбільш клопотавсь він проте, щоб західні окраїни вернути назад. Але йому заважали инші справи, як от наприклад війна з братом Мстиславом Тмутороканським. Се був князь одважний, войовничий, лицар-вояка – він нагадував діда свого Святослава. Одного разу він воювався з князем Касогів (Черкесів) – Редедею і, щоб скінчити війну, вони умовилися вийти на бій сам-на-сам. Редедя був дуже здоровий чоловік, але Мстислав подужав його і кинувши об землю, убив. З того часу Касоги платили йому данину і допомагали у війні. Такому князеві тісно було в далекому закутку, у Тмуторокані і він простягнув руку й собі на батьківську спадщину – пішов на Київ. Одначе Кияне не пустили його до себе, і Мстислав пішов за Дніпро, підбив собі Сіверянські землі, і остався у Чернигові. На другий рік Мстислав знову пробує щастя. Тоді Ярослав, бачучи, що сила в Мстислава велика, покликав собі на поміч Варягів. Коло Листвина (недалеко Чернигова) вони зійшлися. Настала темна, горобина ніч; знялася страшенна буря з вітром, блискавкою й дощем, і Мстислав напав на Ярослава. Він побив його військо до-щенту, а Ярослав утік у Новгород. Мстислав зараз послав за ним погоню й послів і наказав їм переказати йому так: „вертайся, брате, у Київ і сиди там, бо ти – наш старший брат; а я візьму собі ліву сторону Дніпра аж до моря". На тім брати й замирилися: правобережні землі осталися за Ярославом, а лівобережні – за Мстиславом. Після того аж до смерті Мстислава жили вони у великій злагоді.

Тепер Ярослав мав вільні руки, то й узявся до західніх окраїн. Року 1031 він із Мстиславом, після смерти польського короля Болеслава Хороброго, пішли на Поляків і забрали в них назад Галичину та Забужські землі, що був загарбав їх Болеслав Хоробрий. Польським князем тоді був Мєшко (Мечислав). Після його смерти став князювати Казимир, що держав рідну сестру Ярославову Добронігу-Марію. З ним Ярослав жив у добрій злагоді і допоміг йому зміцнити Польщу – на шкоду своїй державі пізніше.

У 1036 р. помер Мстислав бездітний, і Ярослав став єдиним князем на Руси-Україні. Ще у Пскові князював його брат Судислав, так Ярослав схопив його й засадив у вязницю, де той і сидів аж до смерти Ярослава; та ще оставсь у Полоцьку Брячислав, син Ізяславів, Ярославів небіж, але того Ярослав не займав, бо по заповіту Володимира князівство те було віддане у рід Рогніди; після смерти Брячислава там став князем його син – Всеслав.

Тепер Ярослав держав всю Руську державу, крім Полоцка; на заході він мав усе те, що й батько його Володимир, може навіть і більш – тільки Закарпатські землі ледве вже чи належали до Ярослава. На полудень, через те, що Печеніги підупали, Ярослав став будувати городи по р. Роси (Юрьїв на Роси) – отже просторонь між Стугною й Росью була залюднена. Збудовав він два городи й на півночи: Юрьїв (у Чудській землі) та Ярослав на р. Волзі.

За Ярослава Печеніги вже були підупали на силі й менш робили йому клопоту. В-останнє напали були вони на Київ року 1036. Під самим Київом, на рівному полі, Ярослав вкрай побив їх і розвіяв, і з того часу про них у літописях наших і чутки немає. На тім місці, де побив Ярослав останній раз Печенігів, він збудував велику церкву св. Софії, що стоїть у Київі й досі.

За Ярослава була останній раз війна з Греками. Ярослав послав на них свого сина Володимира з визначним київським боярином Вишатою. Буря порозбивала Володимирови байдаки й повикидала на беріг, але частина їх встигла утїкти в Дніпро; частина дружини з Вишатою пішла суходолом до Дунаю, простуючи до-дому, але Греки нагнали їх, побили й одних повбивали, а других забрали у неволю, а імператор грецький звелів повиколювати їм очі. Продержавши їх у неволі кілька літ, пустили аж тоді, як цар грецький Константин Мономах замирився з Ярославом і віддав свою родичку, царівну, за сина його Всеволода.

Ярослав мислив зміцнити свій рід і звеличати його, а за для того він породнив своїх дітей з чужоземними володарями; так сина свого Всеволода, як вже згадувалося, одружив із царівною з роду імператора грецького Константина Мономаха; дочку Єлисавету оддав за норвежського короля Гаральда, другу дочку Анну – за французького короля Генриха І; рідна сестра його Преслава була за королем польським Казимиром, одна з дочок за угорським королем Андрієм, а два сини його держали німецьких князівен; сам же він мав жінку – доньку короля шведського. Усе се показує, що київська держава тогочасна вважалася за дуже неостанню серед инших європейських царств.

Правив державою своєю Ярослав так само як і його батько – через синів. Ще за життя свого Ярослав скликав усіх їх і так поділив поміж ними землі і городи: Ізяславові, як найстаршому, оддав він Київ з Туровом і Новгород з Псковом й наказав, щоб усі брати почитували та слухали його, як батька, і найменував його „великим князем"; Святославові оддав Чернигів з Муромом (землі Радимичів та Вятичів) і Тмуторокань, Всеволодові – Переяслав (південну Сіверщину) та Ростов з Білоозером, Ігореві – Волинь, а Вячеславові – Смоленск. Крім того був ще внук Ярослава – Ростислав (син Володимира Новгородського) і він одержав в уділ Галичину.

Ярослав наказував їм жити між собою у злагоді й любові, а старшому – не дозволяти, щоб брати кривдили один одного й наказав йому допомагати й боронити того, хто буде скривджений. Так почалися уділи (осібні князівства), що довели Україну до руїни і, як побачимо, оддали її до рук – уперед Татарів, а там Литви та Польщи.

20 лютого (февраля) 1054 р. у Вишгороді, на руках любимого сина свого Всеволода, помер Ярослав; йому було тоді 75 літ. Кияне дуже жалкували за ним, а митрополит і все київське духовенство стріли його аж за городом і поховали у Софійському соборі, у мармуровій домовині, що стоїть там і тепер.

По смерти Ярослава українська держава розвалилася, а проте багато всякого сліду – й доброго й лихого – осталося од неї на довгі віки. Осталася христіянська наука й віра, церква й духовенство, письменство, однакова книжна й церковна мова словянська по всіх наших землях; остався один княжий рід і з нього виходили довго потім князі по ріжних землях; осталося спільне імя руське; осталося однакове право й закони, однаковий лад у громаді, в управі, однакові власті; життя по ріжних українських землях виробилося однакове й заставляло людей почувати себе близькими одні до одних. Тим-то ся українська, Київська держава, хоч і загинула давно, але має велику вагу в нашій історії.

Чому ж та держава Київська, що була така велика за Володимира та Ярослава, раптом упала? Головних причин було дві. Перша– намножилося князів і кожен з них хотів мати якусь частину в своїй „батьківщині". Тепер вже трудно було зібрати до купи усі землі, як давніше, хоч дехто з моторніщих князів і пробував се зробити. Так от син Ярослава Всеволод знов назбірав був цілу купу земель, але вже не міг пригорнути ні Полоцька, ні Волині та Турова, ні Мурома та Тмуторокані. Пробував був зібрати землі й син Всеволодів Мономах та Мономахів син Мстислав, але не довелося їм мати в руках і половини земель держави Володимира Святого.

Друга причина, чому не можна було вже скласти великої держави, а навпаки – вона все більше розбивалася на шматки, та, що по самих землях люде, особливо бояре та всякі заможні, не раз лучче хотіли мати свого осібного князя, а ніж слухати київського або його воєводи. Такий свій князь звичайно більш слухав громади і дбав про неї, то й люде часто ставали за „свого" князя й помагали йому одборонитися від київського. В де-яких землях люде, громада на „вічу", повершають навіть князя, як от у Новгороді або Пскові, де князь не мав ніякої сили; в инших знов землях, як от в Галичині та в Чернигівщині, „віче" не мало сили, а ще в инших, як в Київі, воно має чималу силу, але все ж князь з дружиною дужчі.

По смерти Ярослава бачимо на Руси кілька уділів – осібних земель.

Найстарший уділ був Київський, де сидів Великий князь; зараз після його почитався уділ Новгородський, але він скоро одчахнувся од инших уділів, бо Новгородці стали громадою вибірати собі князів і, котрі їм були не до вподоби, тих прогонили й на їх місце кликали инших. За Новгородським йшов уділ Переяславський – він простягався од города Остра та верхівя р. Сули до поріччя Ворскли і Удів; далі йшли уділи: Чернигівський, Смоленський, Волинський і Галицький; Полоцький уділ по-старому зоставався в роді Рогніди.

Але вернемося до того, що діялося на Вкраїні-Руси по смерти Ярослава.

Ізяслав Ярославич 1054-1078

Не вспіли сини поховати батька свого, як по-між ними почалися сварки й незгоди. У Київі став князем, як найстарший з усіх, Ізяслав, але він був не дуже меткий; брати не слухали його, а Кияне не любили. Проте менші брати-сусіди (Всеволод Переяславський та Святослав Чернигівський) не хотіли одразу виступити проти нього, а уложили з ним спілку і втрьох почали загарбувати землі у братів та небожів. Перш за все вигнали з Галичини небожа свого Ростислава, й він утік в Тмуторокань. Але там Святослав посадовив сина свого Гліба; Ростислав вигнав його відтіль і сам почав князювати. Та Греки корсунські, побачивши його вдачу й завзятість, стали боятись його, щоб він як-небудь не пошкодив їм; вони закликали його у Херсонес і на бенкеті у тамошнього намісника (начальника города) отруїли; після його зосталось три сини, але про них буде мова далі.

Незабаром помер Вячеслав Смоленський, і на місце його брати посадовили Ігоря з Володимира (Волинського), а Волинь забрали собі. Через якийсь час помер і Ігор, покинувши двох синів. Проте дядьки поділили Смоленську землю між собою, а для небожів не покинули нічого.

За Смоленском пішов і Полоцк. Там сидів Всеслав, унук Рогніди. Він напав був на Псков і пограбив Новгород. Тоді Ізяслав, Святослав і Всеволод пішли на його, розбили, багато народу побили й замирилися з ним, присягнувши на хресті й євангелії, що ніякого лиха йому не зроблять. А як він повірив їм і прийшов до них, то вони схопили його та двох синів його й повезли у Київ, де й укинули в вязницю, Полоцьку ж землю забрали собі. Всі ті загарбані землі три брати поділили між собою.

Але незабаром спілка сих трьох князів розпалася. Початок тому прийшов з степу. В степу, після того як Печеніги зникли, зявилася нова Орда, що звалася Торки. Але вона була невелика й не дуже хижа, то русько-українські князі їх повоювали, а решту розселили по своїх землях, і вони поміщалися з нашим людом. Але слідом за Торками прийшли Половці. Се було татарське племя, дике, дуже войовниче. Року 1068 напали вони на Переяславщину. На річці Альті вони розбили військо трьох братів і розкинулися по обидва боки Дніпра, грабуючи Київщину. Через се в Київі сталося повстання – перша описана в нашій історії українська революція. Кияне почали прохати князя, щоб він дав їм коней і зброю і сам-би повів їх проти Половців, а Ізяслав не схотів того. Тоді Кияне обурились, скликали раду, а на раді положили: прогнати князя, а на його місце настановити Всеслава.З криком кинувся народ визволяти з вязниці Всеслава. Привели його на княжий двір і обявили своїм князем, бо вважали його за доброго ватажка. Ізяслав, побачивши се, утік з Київа у Польщу і через півроку привів звідтіль Ляхів. Та Всеслав не захотів битися за чужий князівський стіл і втік до себе у Полоцьк. Тим часом Киянам дуже не хотілося мати своїм князем Ізяслава. Вони послали до Святослава та Всеволода посланців і благали їх, щоб которийсь з них йшов до них князювати: „ідіть до нас, на свою батьківщину – казали вони. – А як не схочете, то нічого нам не останеться, як запалити своє місто та йти у Грецьку землю". Одначе брати, бачучи, що Ізяслав має більшу силу, не наважувалися воювати з Ізяславом і не згодилися на те. Тоді Ізяслав, підійшовши до Київа, вислав уперед сина свого Мстислава і той Мстислав страшенно лютував та мстився за те, що Кияне вигнали його батька: багато народу повбивав, одним стинав голови, другим виколював очі й усяково знущався – особливо над тими, що визволяли Всеслава й настановили його своїм князем.

Святослав Ярославич 1073-1076

Одначе не довго Ізяслав князював у Київі: на початку р. 1073 Святослав та Всеволод вигнали Ізяслава з Київа, і київським князем став Святослав. Князював він у Київі аж до смерти своєї у 1076 році.

Всеволод Ярославич 1076-1093

Як помер Святослав, почав князювати у Київі Всеволод. У Чернигові він посадив сина свого Володимира (Мономаха), а Волинь оддав синови Святослава Олегу. Але він з усім тим поспішився: старий господар київського стола, Ізяслав, вертався назад. Він подався у Польщу до зятя свого Болеслава Сміливого за поміччю, забрав знов із собою Поляків і пішов на Київ. На Волині вони стрілися з Всеволодом, що виступив проти них з Київа. Замирилися вони на тому, що Ізяславові припав Київ, а Всеволодові – Переяслав. На війні з небожами своїми, Олегом Святославичем та Борисом Вячеславичем у 1078 році, Ізяслава вбито, а Кияне покликали до себе Всеволода Ярославича. Ізяслава поховали у Десятинній церкві у мармуровій домовині.

За князювання Всеволода багато було йому клопоту із небожами – ізгоями, що безперестанку сварилися за городи та уділи свої, кликали один проти одного Половців, і ті так грабували народ, що дуже тяжке життя настало на Україні.

„Ізгоями" звалися такі князі, що їм не дано земель, бо позабирали старші свояки. Вони мусили силоміць добувати собі батьківські чи якісь инші землі. За Всеволода було вже аж три родини ізгойських: три Святославичі – Роман, Олег і Давид та малий Ярослав, два Ігоревичі: Давид та незвісний на імя його брат, і три Ростиславичі: Рюрик, Володар та Василько. Вони сварилися та воювалися з дядьками, бо Всеволод забрав Чернигів (ізгойська волость Святославичів), а Ярополк Ізяславич – Волинь (ізгойська волость Ігоревичів). З тих „ізгоїв" Ростиславичі так надокучили Всеволодови, що він оддав їм Галичину, одірвавши ії од Волини. Се було початком окремого Галицького князівства й сталося десь коло р. 1084.

Всеволод, як і батько його Ярослав, був породичений з заграничними державцями. Сам мав жінку – візантійську царівну, сина Мономаха оженив з донькою англійського короля, сина Мстислава з донькою шведського короля.

Помер Всеволод у 1093 р. і похований у Софійському соборі. Кияне настановили були Великим князем сина його Володимира, але він не схотів бути Великим князем, кажучи, що Київ належить Святополкові, бо Святополк – син Ізяслава, а Ізяслав – старший од його батька, Всеволода.

Святополк Ізяславич 1093-1113.
Хоч не до мислі був Святополк Киянам, бо й вояка з його був немудрий і на розум був він не багатий, і чоловік дуже скупий, та поміркувавши, прийняли його за князя.

Тим часом Мономах у 1097 р. скликав у Любчу (під Київом) усіх князів на раду, бо дуже йому хотілося покласти кінець незгоді поміж князями, що все тільки сварилися та билися поміж собою. І положили вони на раді тій, що за-для того, щоб не було ніяких сварок, кожний з них мусить займати свою „батьківщину" і нею ділитися у своєму коліні. Поділилися вони землями так: Святополкові – Київ; Володимирові Мономахові – Переяславську та Ростовську землю; Давидові, Олегові та Ярославові Святославичам – Чернигівщину та Муромсько-рязанську волость; Давидові Ігоревичові – Володимир (Волинський); Володареві Ростиславичові – Перемишль; братові його Василькові – Теребовель. Поділивши так землі, вони положили на раді, щоб зараз таки усі князі привели свої дружини й одностайно стали на Половців та вигнали б їх з України. На тім і раду скінчили, на тім усі князі й хрест цілували.

По раді тій поїхали вони з Любча, та не вспіли доїхати й до своїх городів, як поміж ними почалася сварка: почав її Давид Волинський. Їдучи з Святополком київським, став він наговорювати йому, що ніби-то Володар, а особливо Василько Галицькі, надумали одняти од його, Святополка, Київський уділ. Святополк повірив і послухавши Давида, запросив до себе в гості Василька. А як той приїхав, звелів його звязати й оддати Давидові. Давид тоді покликав своїх конюхів, звязаного Василька поклали на віз і привезли у Звенигород -(недалеко од Київа). Тут слуга Святополків виколов йому ножем очі. Як привезли Василька у Володимир до Давида, то той посадовив його у осібну хату й до неї приставив сторожу. Володар, довідавшися про те, що зроблено з його братом Васильком, пішов на Давида й визволив брата свого, а потім брати у-двох ізнов помстилися над Давидом, попаливши його пограничні землі.

Тим часом Мономах доручив Святополкові йти на Давида й покарати його за те злочинство, що вчинив він із Васильком, а разом з тим і забрати собі Волинську волость од Давида. Так Святополк і зробив. Але за одним заходом хотів прилучити до Волині й Галичину, та тут йому не пощастило: на „Рожні полі" (на вододолі Серета й Буга) перестріли Святополка Володар і Василько й розбили його сильно. Але незабаром Давид знову засів у свойому Володимирі. Тоді Святополк звернувся до князів, щоб вони одібрали Волинь у Давида. Князі послухали.

У 1100 р. вони зїхались у Ветичах (під Кивом за Дніпром) на раду й присудили: одібрати од Давида Волинський уділ і покинути йому невеличкі городи: Острог, Божський, Дубен і Черторийськ; ними ото він і володів до смерти.

Так князі на сій раді знищили постанову, що сами були зробили в Любчу: щоб кожен князь держав свою батьківщину.

А Половці все шарпали та шарпали Україну з усіх боків. Князі ходили проти них, збіралися і по-троє, та нічого не могли зробити: Половці раз-у-раз розбивали їх дружини, грабували й пустошили їх землі, заганяли багато народу в неволю. Уже Святополк узяв собі за жінку дочку половецького хана (князя) Тугорхана, так і се мало помогло: вони часто нападали на самий Київ, ватажок їх Боняк пограбував був манастирі (між иншим і Печорський), повбивав ченців, забрав ікони та усяке добро, і ніхто з князів не став з ним до бою.

У 1103 р. Святополк та Мономах зібралися на раду під Київом (на Долобську) і положили весною рушити гуртом на Половців. Кияне пішли берегами по-над Дніпром, а Галичане припливли човнами з Дністра, а тоді піднялися вгору Дніпром, тим часом як з гори Дніпром спускалися піші дружини инших князів; всі вони зібрались на острові Хортиці (де згодом була Січ запорозька). Човнів була така сила, що як вони пливли, то з берега на беріг можна було перейти по човнах. Як зібралися усі дружини, то од Хортиці разом рушили на Половців, нагнали їх у степу і хоч їх була страшенна сила, тяжко їх побили, вбили дванадцятеро половецьких князів, забрали багато худоби, овець, верблюдів, коней та невольників і вернулися до-дому. Року 1111-го Володимир ізнов ходив на них, аж на Дін, і знов розбив їх і набрав багато усякого добра. Ся боротьба з Половцями дала Володимирові славу „доброго страдальця за Руську землю". І справді, він на цілих пів-століття припинив половецькі наскоки, і з того часу Половці йдуть у найми до руських князів.

У 1113 р. помер Святополк і його поховано в Київі, у Михайловському манастирі, що він сам вибудував. Кияне не любили його і скоро він вмер, зараз кинулися на його бояр, побили й пограбували їх, а тоді й Жидів, що за Святополка забрали були велику силу й процентами та ґешефтами доводили людей до руїни. До того ще, за Святополка, й сіль, що привозили з Галичини, стала страшенно дорога, бо Жиди, ділячись з князем заробітком, забрали се діло в свої руки й нагнали на ній таку ціну, якої раніш ніколи не було. Тим-то Кияне й обурилися на них та на инших князівських прибічників і геть добро їх поруйнували.

Володимир Всеволодович 1113-1125

На другий день після смерти Святополка Кияне на вічі положили послати послів до Володимира Всеволодовича та просити, щоб він став за Великого князя: бо слава про нього йшла дуже хороша, та ще й раніш Кияне хотіли, щоб Мономах був у них за князя. Володимир і сим разом не згожувався, та таки послухав послів, прийшов і сів на великокняжому столі у Київі. Таким способом Кияне обійшли старших князів – Ярославичів, і на київському столі сідає сильнійше та здібнійше коліно Всеволода. Дуже любили Кияне Володимира, і справді він був добрий та розумний князь, любив правду, що-дня сам судив людей на своєму дворі. Він не давав волі старшим, дужим та багатим кривдити менших, слабших та бідних; так само не давав він, щоб князі сварилися та билися поміж собою.

Дбав він про те, як би збільшити свою державу. Під боком у нього, на Волині, сидів син Святополка – Ярослав. Він був незадоволений, що Мономах перевів з Новгорода у Білгород (під Київ) сина свого Мстислава, щоб Мстислав по смерти заняв зараз же Київ. Ярослав сам мав думку сісти на київському столі. Почалися сварки у Ярослава з Мономахом. Літописець говорить, що пішло все з того, що Ярослав посварився з жінкою своєю, онукою Володимира (донькою сина його Мстислава) і з сеї причини Володимир розпочав війну. Війна ся скоро скінчилася на тому, що по двохмісячній облозі города Володимира-Волинського, Ярослав скорився й ударив Володимирові чолом. Та не на довго замирилися вони. На другий день Ярослав прогнав од себе жінку свою і тим навіки порвав з Володимиром. Сподіваючись, що Володимир на нього нападеться, Ярослав кинувся за поміччю до свого свояка, угорського короля Стефана ІІ-го та до польського короля Болеслава Кривоустого, що держав його сестру Сбиславу. Поки Ярослав збірав своїх спільників, Володимир прилучив Волинь до Київа, і як Ярослав прийшов із Поляками, Уграми, Чехами та своєю дружиною, то мусів обложити свій город Володимир, де сидів його супротивник. Але ся облога, хоч і міцна, дорого коштувала Ярославові: коли він вертався якось од міста до табору, на Ярослава кинулись якісь два Ляхи і вбили його. Се було у 1123 році. Спільники Ярославови після того розійшлисяі і таким побитом Мономах одним заходом збувся й того, що простягав руку на Київ, і Волинь прилучив до себе. Тепер він був володарем більшої части земель Руської держави, і тільки князі Чернигівські – Святославичі, Галицькі – Ростиславичі та Полоцькі – Всеславичі не дались йому до рук. А слава про нього далеко розкотилася по чужих землях, і котрийсь із візантійських імператорів – оповідає легенда – для того, щоб виявити своє поважання до нього, та ще через те, що мати Володимирова була родичка імператорови Константинови Мономахови, прислав ніби-то Володимирові царські знаки й клейноди, що носив сей імператор – Володимирів дід по матері. Клейноди сі були: 1. вінець з кованого золота, з дорогим самоцвітним камінням і хрестом зверху, – вінець сей прозвали „шапкою Мономаха", 2. барми – се теж кований з золота, уцяцкований самоцвітним камінням, комір і 3. хрест з животворящого древа. З того Володимира й почали звати Мономахом. Кзязював він у Київі аж до самої смерти і зоставив дітям своїм заповіт, або поучення, де між иншим говорить: „більш над усе майте страх Божий, не лінуйтесь, не покладайтесь на бояр та воєвод, сами доглядайте за всим; шануйте старого чоловіка, як батька, а молодого – як брата; будьте праведними суддями, присяги не ламайте, гостей і послів вітайте – як не подарунками, то напитками та наїдками, бо вони по чужих землях несуть і добру й злу славу; не забувайте того, що знаєте, а чого не знаєте, того навчайтесь, – батько мій навчився був говорити пятьома мовами – за се буває шана од чужих земель".

На своєму віку Володимир зробив 83 великих походи, 19 разів укладав з Половцями згоду, полонив 300 їхніх князів.

Володимир Мономах помер у 1125 році на 73 році свого життя. Поховали його у церкві св. Софії.

Мстислав Володимимирович 1125-1132

Після його Кияне обрали собі за князя старшого сина його Мстислава, що так само, як і батько, дуже добре правив державою.

За його князювання не було ні великих сварок поміж князями, ні великих походів (хиба що на Литву та ще на Полоцьк, що прилучив він до київської держави), а-ні ворожих наскоків на його землю, і народ трохи одпочив. Він помер у 1132 році і його поховано у манастирі св. Федора, що він сам будував.

Мстислав, син Мономаха, був останній дужчий київський князь. Після смерти Мстислава Київ перестає бути справжнім політичним осередком (центром), але все ж ще був найсильнійшим і найбогаччим містом не тільки всієї України, але й усієї східньої Європи. Тому за Київ починається тепер завзята боротьба, бо й київський князь, по старій звичці, уважався за першого серед инших. Коліно Мстислава задумало було забрати Київ в свої руки, щоб Київщина була окремою землею з своїми князями з роду Мстислава. Але проти сього виступили инші Мономаховичі, та ще вмішалися й Святославичі. Київ перескакує з рук в руки, як опука, але при тім страшенно терпить Київська земля: князі наводили Половців, кілька разів обдерто самий Київ. І боротьба перестає та затихає тільки тоді, як Київ і Київщина стають мало що варті: Київ кілька разів страшенно зруйновано, Київщину спустошено й поділено на шматки.

Ярополк II Володимирович 1132-1139

Але вернемося до того, що діялося по смерти Мстислава. Після Мстислава на його місце у Київі ступив брат його Ярополк, що до того часу сидів у Переяславі. Він, ще за батька Мономаха, вславився, як добрий вояка, а проте не зумів удержати князів у злагоді й незабаром, як він осівся в Київі, почалися великі сварки – попереду за Переяслав, а там далі й за инші городи почали змагатися князі поміж себе. Після смерти Ярополка у 1139 р. на велико-князівський стіл у Київі сів був його брат Вячеслав Володимирович Туровський, що був старший поміж Мономаховичами.

Всеволод Ольгович 1139-1146

Але Всеволод Ольгович Чернигівський прогнав його й сам почав князювати у Київі. Щоб вдержатися на велико-княжому столі, він почав ще дужче сварити князів – Мономаховичів небожів та дядьків Ольговичів і Давидовичів; через те він не мав ні часу, ні спроможности пильнувати свого діла – сила Великого князя та повага до нього чим дальш, то все більше почала підупадати. Ще Чернигів, Смоленськ та Волинь так-сяк держалися Київа, а що Рязанська, Суздальська, Полоцька землі, Новгород і Галичина, то ті жили своїм осібним життям. Кияне ненавиділи його, як і всіх Ольговичів, а Всеволода ще й особливо, бо він чинив великі здирства та наводив Половців і пустошив українські землі.

Чуючи смерть, Всеволод закликав у Київ найзначніщих князів і змусив їх присягти братови його Ігореві, що хотів його оставити після себе за Великого князя; князі присягли, а як умер Всеволод у 1146 році, Ігор зараз заступив місце свого брата. Одначе Киянам не любі були Ольговичі, і хоч і присягали вони Ігореві, проте покликали до себе Ізяслава Мстиславича Переяславського.

Ізяслав Мстиславич 1146-1154

Сей князь покликав до себе на підмогу Чорних Клобуків (се ті Торки та инші люде турецького коріня, що осіли на Вкраїні – в Переяславщині та Київщині; прозивали їх так через те, що ходили у смушевих шапках), підступив під Київ, розбив Ігореву дружину, а Ігоря узяв у неволю, запровадив його у Переяслав і там посадив його у манастир, а сам сів на великокняжому столі у 1146 році.

Увесь час свого князювання воював Ізяслав із Ольговичами та дядьком своїм Юриєм Володимировичем Довгоруким Суздальським, що почитав себе за старшого й хотів сам бути Великим князем київським. У 1149 р. се Юриєви таки пощастило зробити, але Ізяслав кинувся за підмогою до угорського короля Гейзи II, що держав його сестру Євфрозину. Той покликав із собою чешського короля Володислава II та польського Болеслава Кучерявого, що держав небогу Ізяславову Верхуславу, доньку його брата Всеволода.

Спільники Ізяславови скоро мусіли його покинути, бо їм самим треба було поспішатися до-дому через те, що Володимирко Галицький, помагаючи Юриєви Довгорукому, підступив до їх гряниць, в тій надії, що він добуде собі за ту поміч Волинь. Тоді Ізяслав мусів замиритись із Юриєм, бо сам він не міг встояти проти його й поступився для нього Київом. Але через скільки місяців після того Кияне, спізнавши вдачу Юрия, самі запросили до себе Ізяслава. Тоді він несподівано зявився перед Київом і вигнав свого дядька. З того почалася на довгий час війна між дядьком і небожем; вона захопила трохи не всю тодішню Україну, бо одні князі були на стороні Юрия, другі – на стороні Ізяслава. До самої смерти довелося Ізяславові битися за великокняжий стіл із Довгоруким і його спільниками, Ольговичами та Володимирком Галицьким, що не кидав думки здобути Волинь.

У 1150 р. Ізяслав покликав до себе свого дядька Вячеслава Володимировича, бо він був старший у роді Мономаховичів і мав найбільше право на Київський стіл. Він упрохав Вячеслава всиновити його, сидіти у Київі і тим не давати другим князям змагатися за великокняжий стіл. Тим він забезпечив за собою Київ до своєї смерти (у 1154 році). Дуже за ним жалкували Кияне, бо любили його; жалкували й Чорні Клобуки, що за все його життя у всіх походах були його спільниками.

Ростислав Мстиславич 1154-1155

Після смерти Ізяслава, Вячеслав покликав у Київ брата Ізяславового, Ростислава Мстиславича; його він теж усиновив і той став великим князем на тих таки умовах, що й Ізяслав, себ-то: усим порядкував Ростислав, а Вячеслав сидів на князівському столі. Але не довго всидів Ростислав у Київі. Завівшись з Ізяславом Давидовичем Чернигівським, він утеряв Київ. Але не вспів Ізяслав оглядітись, як на його насунувся із своєю дружиною Юрий Довгорукий і без великого клопоту зробився у 1155 р. Великим князем (Вячеслав перед тим помер).

Юрий Володимирович Довгорукий 1155-1157

Не міцно сиділося Юриєві на сьому столі, бо – раз, що Кияне його не любили, а друге – що на стіл сей дивився, як на свою батьківщину, син Ізяслава II, Мстислав та ще князь Ростислав Мстиславич Смоленський, що хоч не довго і не самостійно, а все ж був якийсь час Великим князем київським. Проте до війни у них не дійшло, бо Юрий скоро вмер: бенкетуючи у одного боярина, він занедужав і на шостий день після того помер (у 1157 році). Кияне сильно не любили Юрия і по його смерти пограбили його майно, а Суздальців (бояр та дружину), що навів Юрий з собою, повбивали.

Ізяслав Давидович 1157-1158

Після його смерти захопив Київ Ізяслав Давидович Чернигівський. Ізяслав Одначе, розпочавши війну з Мстиславом Волинським, що покликав собі на підмогу Ярослава Галицького, він не вдержавсь і при кінці 1158 року повинен був оддати Київ Мстиславови, а сам скоро після того був убитий під Білгородом.

Ростислав Мстиславич 1159-1167

Мстислав, уступивши в Київ, зараз покликав до себе дядька свого Ростислава Мстиславовича Смоленського і той став знову Великим князем. Се був останній Великий князь, що мав ще вагу Великого князя на Україні і зумів здержувати князів од суперечок. За його життя ніхто з них не квапивсь на Київ, хоч і було багато бійок поміж князями. Його, як патріарха руської землі, почитували й Чернигівські Ольговичі, і Волинські Ізяславичі, і Галицький Ярослав, і Переяславський Гліб (син Юрия); так само й Новгород і Рязань були йому слухняні.

Умер він у 1167 році недалеко од Смоленська, вертаючись з подорожи в Новгород; туди він, їздив мирити свого сина Святослава з Новгородцями. Як прийшла звістка про його смерть, Кияне, князі, що сиділи у Київщині: Володимир Мстиславич та Рюрик і Давид Ростиславичі, й Чорно-Клобуцькі старшини послали до Мстислава Ізяславича послів, щоб покликати його на Київський стіл.

Тим часом треба нам поглянути трохи на північ, щоб зрозуміти дальші події. В той час, як на Україні князював Ростислав Мстиславич, північна Ростово-Суздальська земля вбивалася в силу і згодом далася в знаки Україні. Край сей заселений був здавна племенами Чудськими та Фінськими. Але Юрий, а далі син його Андрій, заселяли сей дикий край словянськими невольниками та своїми дружинниками, будували там городи та оселяли села. Чудь та Фінни, слабіщі, менш культурні од Словян, мішаючись із Руськими людьми та перейнявши христіянську віру, потрохи втеряли свою народність і мову, і з сієї мішанини склалось зовсім осібне од Українців, і вдачею і на обличчя, племя, що потім стало зватися Великорусами. Уже здавна Великоруси визначалися своєю більшою рухливістью, здатніщі були до торговлі та до такого иншого, але у громадському ділі вони зовсім зрікалися своєї волі й зовсім підлягали волі свого князя. Тим-то Князеві й любо було жити серед такого народу.

Ще Юрий, що родився у Київі і виріс там в ті часи, коли Київ між всіма городами величався, домагався, щоб бути Великим князем у Київі і там умерти, але син його Андрій виріс на півночи, над Волгою, і Русь-Україна була для нього й чужа і не люба. Він задумав неодмінно зробитися Великим князем і перенести велико-княжий стіл з Київа у свій Суздальський уділ. А для того, щоб зробитись міцніщим, він у своєму уділі перестав роздавати землі своїм братам, синам та своякам, не вважав на волю дружини й народу, збудував місто Володимир (на р. Клязьмі) і зробився там самовладним державцем. Тим він заложив основи великого самодержавного князівства, а далі – царства Московського.

Мстислав ІІ Ізяславич 1167-1169

Коли Великим князем київським став Мстислав, Новгородці прогнали од себе Святослава Ростиславовича і ніяк не хотіли приймати його до себе, а прохали Мстислава, щоб прислав до них свого сина. Мстислав довго змагався, але наостанці згодився й послав їм свого старшого сина, Романа. Сим покористувався Андрій Суздальський і наче допомагаючи Ростиславичові, зібрав инших невдоволених князів і з великою силою підступив до Київа. Мстислав не був готовий до війни, поміч з Волині не поспіла; три дні він бився, але не встояв і мусів тікати, покинувши Київ. 8-го марця 1169 року, на другому тижні великого посту, зявилися спільники у Київі. Як дика орда лютували Суздальці у городі. Два дні – оповідає літописець – грабували вони й палили будинки, мордували городян, жінок їх та дівчат забірали з собою, старих та дітей убивали без жалю, обдирали церкви та манастирі, забірали ікони, книжки, ризи, дзвони. Настала у Київі велика туга, смуток і сльози. Не раз досі брали Київ усякі князі, але не руйновали; тепер брав його тяжкий ворог на те, щоб його знищити, зруйновати, ослабити.

Андрій зробився Великим князем, але не остався у Київі, а подався до свого Володимира на Клязьмі, де йому вільніще було князювати, а в Київі залишив свого меншого брата Гліба (Переяславського). З того часу Київ вже на віки перестав бути осередком політичним – не був вже більше столицею Української землі, і хоч князі й здобували його собі, то тільки через те, що він, хоч і зруйнований, а все ж був найкраще місто з усіх городів українських. З того ж таки часу правобічна Україна горнеться до князів Галицьких, що вбилися тоді в силу, а північна Русь починає своє осібне життя, шириться і міцніє, бо й умови були для того щасливі (хто там поквапиться на той холодний та бідний край!), а найбільше через те, що північні князі прибрали все громадське й політичне життя до своїх рук, не даючи найменшої волі людям. Се як раз було до души північним Словянам. Українці були тоді, як і тепер, не такої вдачи: їм здавна люба була воля і в домашньому, і в громадському житті; вони не терпіли ніякого гніту, а хотіли, щоб усі були рівні та вільні.

Ото-ж ще з того часу північна Русь зовсім одрізнилася від Руси-України і починає зватися спочатку „Великим Князівством Московським", а далі – царством Московським (од столиці Москви, що збудував Юрий у 1147 році).

Після того погрому Київа, що вчинив Андрій із Суздальцями, а трохи згодом брат Андрія Всеволод, північна Русь, чи Великоросія, як її стали звати пізніще, і Україна живуть кожна своїм осібним життям, мають осібну свою історію, свої звичаї, порядки, свою осібну мову й письменство і аж в кінці XVIII століття, більше ак через 600 літ, знову більша частина України починає жити спільним державним життям з Великоросією. А яке було життя України за той час – чи добре, чи лихе – і до чого довело її спільне життя з Великоросією, або Московщиною, будемо бачити далі.

Українські землі в ХІ-ХІІ в.

Українські землі в ХІ-ХІІ в.

Разом з тим, як підупадала сила й повага Київа та київських князів, і деякі землі почали одставати од Київа та жити своїм осібним землі життям, з своїми осібними князями. Одстає Галичина, земля Турово-Пинська, Переяславська, Волинь. Осталося тільки два князівства, що не мали своїх дідичних (наслідственних) князів – Київщина та Новгород-Псков: Київщина – бо Київ вважався за найдорощий уділ, з-за якого безнастанно воювалися князі, а Новгород – бо там віче узяло таку силу, що князь був там неначе президент (голова) республіканської держави (такої, де князя сам народ вибірає). Скажемо коротенько про ті осібні українські землі, що утворилися в XII віці.

Турово-Пинська земля

Турово-Пинська земля (князівство) займала землі середньої Припети. Се справжнє „Полісся" – край лісів і багнистих трясовин. Головні центри: Туров, Пинськ, Клецьк, Слуцк, Городно, Дубровиця, Степань, Чорторийськ. Турово-Пинська земля вважалася довго прищіпкою до Київа, але одколи там засів, по смерти Юрия Довгорукого, Юрий Ярославич (1161 року), Турово-Пинська земля стала осібним князівством, хоча й другорядним. Згодом ся земля сильно роздробилася, бо намножилося своїх князів, і кожному хотілося мати свою „волость". Через се сила князівства ослабла. З двох, боків князівство мало небезпечних сусідів: з заходу хижим оком поглядає на нього Роман Галицький (при кінці XII в.), а з півночи – Литва. Боячись Романа, Турово-Пинські князі шукали захисту у Литовських князів, але скінчилось на тім, що Литва стала господарем в їхній землі.

Чернігівщина й Переяславщина

Колишню Сіверщину Ярослав розділив на двоє: на півночи князівство Чернигівське, а з полудневої Сіверщини зробив Переяславське князівство. Чернигівщина, од часів Ярослава, була уділом Святослава Ярославича, й рід сей так глибоко закоренився там, що ще у XV–XVI віках задержались там дрібні княжі роди з коліна Святослава. Чернигівська земля була привязана до Святославичів, Ольговичів та Давидовичів (все одного коліна). В XII віці було вже там три волости: Чернигівська, Новгородсіверська та Посемє (по річці, що вливається в Десну). Згодом зявилися ще дрібніші волости: Рильск, Путивль, Курськ, Трубчевськ.

Переяславське князівство веде початок од Ярослава. Тоді воно займало поважне місце: було третє з ряду (перше – Київ, друге – Чернигів); але одколи Мономах засів у Київі, Переяслав став прищіпкою до Ккїва; князі там не засижувались: деякі сиділи по кілька тижнів, а було й так, що по кілька годин. В Переяславській землі од того не було доброго ладу, і громада надумала завести своїх власних князів, щоб сиділи у них постоянно. А щоб забезпечити себе од претензій київських Мстиславичів та Чернигівських Ольговичів, вони покликали до себе князя з чужого коліна, не українського – Суздальського Юрия (Довгорукого), та сина його Гліба. Суздальські князі держалися в Переяславі аж до упадку князівства підчас татарської руїни.

Переяславське князівство більш од усіх инших терпіло од наскоків ворожих орд усяких – Печенігів, Торків, Половців: з заходу і з полудня був голий степ – дуже на руку усяким хижим ордам. Тим то се князівство було оборонною границею з степом на краю заселених руських земель; тому то в наших джерелах до Переяславщини вперше приложене славне пізнійше імя „України". Оповідаючи про смерть Володимира Глібовича, київська літопись каже, що за ним дуже жалкувала Україна: „о немже Украйна много постона". Далі се наймення переходить й на Київщину, що теж як і Переяславщина, літ 400-500 була пограниччям з Степом; а з Київщини та Переяславщини, в XVII та XVIII в., коли се пограниччя зробилось осередком українського життя, розійшлося наймення „Україна" й по инших кутках, де тільки жив український народ, і стало другим іменем полудневої Руси.

Волинь і Побуже. Червенські городи.

Ще перед Володимиром Святим на землі пізнійшої Волині та Галичини був цілий ряд більш або менш давніх політичних центрів, як Перемишль, Волинь, Бужськ, Луцьк, Червенські городи. Володимир зібрав їх до купи й оддав синові свойому Борисові, що сидів у Володимирі. Десь коло року 1052 – Галичину відділено від Волині і оддано Ростиславові Володимировичеві. Але й пізніш Галичину не раз князі прилучають знову до Волині, аж поки на князівському з'їзді у Любчу (1097) не забрали Галичину Ростиславичі, що й не випускали її з рук більш 100 літ, до кінця XII в., коли скінчився їхний рід. Волинь тоді перейшла до рук Давида Ігоревича, але її незабаром знову забрали київські князі, і аж за Ярослава Святополковича (в половині XII в.) Волинь одірвалася од Київа й живе своїм осібним життям. Разом з тим вона ділиться на дві части: на Володимирське князівство (родини Мстислава) і Луцьке князівство (родини брата його Ярослава). З другого боку, тоді ж прилучено до Володимирського столу Берестейську землю, а при кінці XII в. до Луцької волости – Погорину (на границі Волині й Київщини). Володимирську волость Мстислав поділив між своїми синами на четверо: старший син Роман дістав Володимир, другий, Всеволод – Белз, третий Святослав – Червень, четвертий, Володимир – Берестя. Володимир і Святослав незабаром повмирали, так що Мстиславова волость поділилась на два князівства: Володимирське і Белзько-Червенське. Але трохи згодом Червенська й Дорогичинська волость (північна частина Берестейщини) одійшли до Галичини.

Луцька волость по смерти Ярослава Ізяславича теж була поділена на чотири части, поки у 1220 р. все Луцьке князівство не зібралося знов в руках Ярослава Інгваровича (правнука Ізяслава II Київського). Але не надовго: незабаром Луцьке князівство переходить в руки коліна Романа й злучується з Володимирським.

Волинські „свої" князі, Мстиславичі, не дбали зовсім про Волинь, а все мріяли про Київ. Аж уже Роман і його син Данило не дуже вважають на Київ, а обертають усі сили на те, щоб здобути Галичину. І справді їм се пощастило зробити: вони міцно сполучили Волинь з Галичиною й заснували сильну державу, що стояла півтора століття й полишила чимало доброго для національного й культурного розвою українсько-руського народу.

Галичина й Угорська Русь.

Коли Володимир Святий ділив між синами землі, то Волинь і Галичину злучив в одних руках – сина свого Бориса, потім Всеволода. В 1050-60 роках в Галичині сидів Ростислав, син старшого Ярославича Володимира, і вона була відлучена від Волині, аж доки Ростислав не втік до Тмутороканя (1064 р.). Коли Ростислав утік, то Галичину з Волинею забрав Ізяслав, а по його смерти держав сі волости його син Ярополк.

Але од Ростислава Володимировича Тмутороканського, що отруїли Греки у Корсуні, зосталося три сини: Рюрик, Володарь та Василько– усі без уділів. Се були князі завзяті, і вони здобули собі свою батьківщину: Рюрик сів в Перемишлі, Василько в Теребовлі, а Володарь в Звенигороді.

Рюрик довго воювався із сусіднім Володимирським князем Ярополком Ізяславичем, бо князь сей дуже скоса дивився на те, що Ростиславичі зробилися його сусідами; а як ще й Великий князь київський Всеволод закріпив за Ростиславичами Галичину, то Ярополк у 1087 р. рушив на них походом і підступив до Звенигорода (галицького). Одначе на дорозі якийсь Нерядець убив його. Може бути, що на те намовили його Ростиславичі, бо, зробивши те злочинство, Нерядець утік до них у Перемишль. Великий князь хотів був покарати Ростиславичів за те душогубство, але підступивши до Перемишля, нічого їм не заподіяв і так вернувся до-дому.

У 1094 році Рюрик помер, і Галичину поділили проміж себе його менші брати: Володарь узяв Перемишль, а Василько– Теребовлю.

Володарь Ростиславич 1049-1124.

Се були дуже хоробрі князі і дружні брати; на долю їм випала безнастанна колотнеча із сусідами, – крім своїх русько-українських князів, ще й з Поляками та Угорщиною, що опанувала тоді Закарпатську русь, – але вони того не страхалися. У Василька заміри були дуже широкі: він мислив зруйновати Польщу, оселити на своїх землях Дунайських Болгарів, оселив в „Понизю" – по середньому Дністру, між Дністром і Богом, і в Задністрянських землях – Торків та Печенігів; думав виперти Половців з України.

Як ми бачили, на з'їзді в Любчу 1097 р. за Володарем та Васильком було затверджено їх городи. Того ж таки року Володарь розпочав війну – уперед на те, щоб визволити темного брата свого з неволі, а потім, щоб помститись за нього над Давидом Ігоровичем. Потім він воював з Великим князем Святополком, що, прогнавши Давида з Волині, задумав й Галичину одібрати од Ростиславичів. Та з сим Святополкови не пощастило, хоч він й покликав собі до помочи угорського короля Коломана, бо Ростиславичі узяли собі на поміч Половців. Під стінами Перемишля у 1099 р. Ростиславичі у-край розбили Угрів і вигнали їх з України, а самі з того часу утвердилися, як дідичні (наслідственні) князі Галичини. Після сієї битви Галичина забезпечила себе на яких сто літ від претензій Київських та Волинських князів, та й Угорщина довго памятала сю битву.

Володарь страшний був для сусідів, і з своїми Галичанами він заходив далеко за Вислу, грабуючи польські землі. Тож Поляки пустилися на хитрощі і через якогось Поляка Петра Власта, що був на службі у Володаря, а потім зрадив, одного разу на ловах Володаря схопили і одвезли його в Польщу у неволю; брат Василько мусів викупити його за величезні гроші: 20.000 гривен.

Але скоро після того обидва брати – спершу Василько, а незабаром й Володарь – у 1124 році повмірали; у кожного з них осталося по два сини: у Володаря – Ростислав, і йому достався Перемишль, і другий – Володимирко: сьому дано Звенигород; у Василька – Юрий та Іван, і їм достались Галич та Теребовля. Ростислав десь у 1130-тих роках помер, і синови його Іванові Володимирко дав Звенигород, а сам перейшов на старший стіл – Перемишль.

Володимир І або Володимирко Володарович 1125-1153

У 1144 р. Володимирко переніс свою столицю з Перемишля у город Галич. З того часу земля його починає зватись Галичина, або князівство Галицьке. Перед тим як раз повмірали Василькови сини, Юрий та Іван, бездітними, і Володимирко, підгорнувши під себе їх уділи,та вигнавши з Звенигорода Івана Ростиславича (прозивали його Берладником), став володарем великої держави, що простягалася від р. Сяну і р. Вислока аж до р. Дунаю, – уся Галичина опинилася в руках Володимирка.

Сей князь, слухаючись своєї дружини-бояр, що мали велику силу в Галичині і, як побачимо далі, орудували не тільки всіми справами, а навіть втручалися у хатнє життя самих князів своїх, перестав слухатися київського князя. Але сим він наробив те, що у 1144 році инші українсько-руські князі (волинський, чернигівський, переяславський, туровський – не кажучи про київського) послали проти нього свої полки в Галичину, щоб і вона й князь її чули на собі верховність Київа, так само як і инші українсько-руські землі. У сю князівську колотнечу устряли Поляки з королем своїм Володиславом ІІ, що помагав Всеволоду Володимировичеві київському, своєму своякови, та ще Угри з королем своїм Гейзою, і з того часу сі чужинці розласувалися на Галичину.

Володимирко, не подужавши спільної сили князів, замирився з ними й заплатив київському князю Всеволодові чимало: 1.400 гривен срібла. Не вподобалася ся річ вічу та боярам – не вподобалося їм те, що князь так самовладне править князівством, і як Володимирко поїхав з Галича на полювання до р. Тисьмениці, Галичане покликали до себе його небожа Івана Ростиславича Берладника. Повернувшись з полювання, три тижні облягав Володимирко Галич, поки здобув його, а тоді люто покарав тих бояр, що вчинили таке проти його. Іван утік до Київа.

Тим часом в Київі вмер Всеволод і почав князювати Ізяслав II, що зазіхав на Галичину. Тоді Володимирко удається до Юрия Довгорукого, ворога Ізяслава, і стає його спільником. Щоб ще міцніш була приязнь, женить сина свого Ярослава на доньці Юрия, Ользі. Коли Юрий Довгорукий розпочав війну проти Ізяслава ІІ-го, Володимирко встряв у їх бійку, але Ізяслав прогнав з України Юрия, а тоді пішов на Володимирка і під Перемишлем розбив його. Володимирко мусів замиритись з ним. Замирення сталося на тому, що Володимирко зрікається тих городів, що захопив у сій колотнечі й присягає, що буде союзником Ізяславові до смерти. Проте присяги теї він не додержав і городів не оддав. Тоді Ізяслав послав до нього посла, і той став дорікати йому, що він не додержав присяги. „Князю! – говорив він – ти цілував хрест брату свому Ізяславу, що все сповниш і будеш з ним в союзі, а тепер уже не додержуєш хрестного цілування?" А Володимир на те: „От міні той маленький хрестик!" і прогнав того посла од себе. За те – каже літописець – того ж таки дня, як князь ішов до вечерні, з ним стався грець (апоплексія), і він того ж дня, десь при кінці 1152 або на початку 1153 року, помер. Се був дуже меткий і розумний князь, що зручно йшов до могутности й слави, помагаючи собі лисячим хвостом там, де не міг узяти вовчим зубом. За його часів Галичина стала могутньою державою: він збудував її сили й славу, і передав її цілу синові Ярославови.

Ярослав Володимирович Осмомисл 1153-1187

Ярослав Володимирович, що прозивали його за його розум Осмомислом, високо підняв Галицьке князівство. За нього Галицька держава простягалася од гір Карпатських, по річках Сяну, Дністру та Пруту, де тепер Буковина, аж до Дунайських гирл.

Ось як малює його силу незвісний письменник XII в. у свойому творі „Слово о полку Ігоревім": „Галицький Осмомисле-Ярославе! високо ти сидиш на своїм золотокованім столі, підперши Угорські гори своїми зелізними полками, заступивши королеви (угорському) дорогу, зачинивши Дунаю ворота, радячи суди до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти відчиняєш ворота київські; стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях!"

Ярослав, по смерти батька, завзято далі воював із Ізяславом II, Великим князем київським, і тільки після смерти його замирився з сином його Мстиславом. Незабаром після того довелося йому воювати з Іваном Берладником. Іван сей домагався батьківщини й упрохав Ізяслава Давидовича, щоб той йому допоміг. Помагали йому й деякі Галичане і инші охочі, що зібрав він коло себе, – прозивалися вони „берладники" (волоцюги). Багато клопоту було з ним Ярославові, аж поки Берладник той не вмер у 1161 році (кажуть, що його отруїли Греки у городі Солуні, куди він утік після смерти Ізяслава).

З Угорщиною та Польщею Ярослав був у згоді. Все було гаразд – тільки не гаразд було у нього з справами домашніми.

У Галичині – як вже згадувалося – вбилися в силу бояре, а за часів Ярослава вони забрали у Галичині таку силу, що князеві було дуже скрутно.

Ось що вони вчинили із своїм князем. Ярослав не любив своєї жінки Ольги (доньки Юрия Довгорукого) і узяв собі за жінку якусь Настасию Чагрову, боярську доньку і од неї мав сина Олега, княгиня ж Ольга із сином своїм Володимиром і прихильними до неї боярами утікла в Польщу. Тоді инші бояре, лихі на князя за те, що бояре Чагровичі мали тепер велику силу у Ярослава, ухвалили напосістися на нього; самого князя схопили, Настасию живою спалили на вогнищі, рідню її повбивали, сина її Олега заслали на заслання, а княгиню вернули додому й присилували князя жити з нею. Але Ярослав не переставав любити свою Настасию навіть тоді, як вона померла, і Ольга знову мусіла тікати до своєї родини у Володимир Суздальський, і там через літ 10 померла, постригшися в черниці.

Ярослав помер у 1187 році. Умираючи, він поставив князем у Галичі Олега, сина од Настасиї, а Володимирові дав Перемишль. Бояре не перечили йому, а як тільки князь помер і поховали його у Галичі, в церкві пресв. Богородиці, бояре зараз вигнали Олега і князем своїм настановили Володимира.

Володимир ІІ-ий Ярославич 1187-1198

Володимир Ярославич, хоч його й посадили на князівський стіл бояре, не хотів слухати їхніх порад, і бояре стали з ним ворогувати. Знов, як за Ярослава, вони встряють в хатнє життя князя. По смерти своєї жінки Володимир узяв собі за жінку якусь попадю і од неї мав двох синів. Бояре ніби-то обурилися сим, і зажадали від князя, щоб він видав їм попадю на смерть. Але Володимир так любив її, що покинув навіть князівство і з нею та двома синами од неї утік до угорського короля, а Галичане покликали до себе князювати Волинського князя Романа Мстиславича, і він прийшов до них. Тим часом угорський король вирушив на Галич, щоб вернути Володимирові його князівський стіл, але побачивши, що серед Галичан безладдя, він замість того, щоб посадити Володимира, арештував його і засадив в Угорщині в вежу, а за князя поставив в Галичи сина свого Андрія.

Та не довго Володимир сидів у вежи: того ж таки року він утік і подався до польського короля Казимира Справедливого, що дав йому помочи. Володимир знову вернув собі Галич, вигнавши звідтіль Андрія. В тім йому допомагали сами Галичане, бо їм добре далися в знаки чужинці, і вони з превеликою радістю зустріли Володимира. А Володимирові на велику користь склалося те лихо, що він перебув, бо тепер став він князювати, як слід, і Галичина на якийсь час одпочила, аж до самої його смерти у 1198 чи 1199 році. Помер він бездітний (про дітей його від попаді нічого не чути), і на ньому кінчається княжіння Ростиславового роду у Галичині, а разом з тим кінчається й життя Галичини, як осібного князівства. Далі Галичина стає частиною великої Галицько-волинської держави, та про се мова буде далі.

* * *

Угорська Русь

Руська людність за Карпатами, як вже згадувалося, зявилась ще в VII–VIII вв. В Х віці сі краї належали до Київської держави, але вже в середині XI в. підгорнули їх угорські королі. В XII віці Закарпатську Русь поділено на „комітати" (столиці); Спішський, Шаришський, Землинський, Ужський, Бережський. Головою кожного комітату був „наджупан": вони й судять, і дають порядок усьому, скликають людей на війну, збирають данину (третину беруть собі за службу, а решта – до королівського скарбу). Уже з тих часів (XII в.) серед руської людности було доволі Мадярів (Угорців) і Німців. Увесь час, з XI ст. Угорська Русь оставалася під угорським королем, бо хоч і були проби в XIII ст. прилучити її до Галицько-волинської держави, але нічого з них не вийшло.

Степ і Тмутороканське князівство.

В Х столітті, як вже згадувалося, Руські оселі доходили аж до Азовського моря. Коли в кінці Х і на початку XI в. кочовники одіпхнули Руську людність на північ, в Тмуторокані (на устю Кубани, на Томанському півострові) Русь держалася далі, і навіть волость ся уважалася дуже важною, бо посажено тут одного з старших синів Володимира – Мстислава (того, що побив Касогів і поборов князя їхнього Редедю). Пізніш, в 1060 р. там сидів Ростислав Володимирович (Галицький князь). Взагалі в XI в. Тмуторокань була пристановищем для князів-ізгоів: вони сюди тікали, як пізніш тікали деякі невдоволені на Запорожську Січ. Але з кінцем XI в. вже не чути про Тмуторокань – десь в половині чи в кінці XII в. загорнула її під себе Візантія.

Крім Тмуторокані багато Русинів було з давніх-давен в Криму. На Подоню в XI–XII вв. руські оселі задержались тільки по-де-куди, як от міста Біловежа, Шарукань. На нижньому Дніпрі (на устю Дніпра) було важне місто – Олешє (тепер Алешки): сюди привозили з Київа товари, а звідси вивозили в ріжні краї рибу. Належало воно до київських князів почавши з XI в. На нижньому Дунаї те-ж бачимо руські осади та волости. В Берладі (тепер Вирлата, на лівім притоку Дунаю), здається княжив Іван Ростиславич, прозваний Берладником. Коло нього було 6.000 Берладників – на пів військо, на пів промислова людність, зовсім як пізніші козаки. В Берладь втікали князі-ізгої так само, як раніш в Тмуторокань. Нарешті до Руської держави належали не тільки переддунайські, але й деякі задунайські городи.

Так ми переглянули коротенько усі українські землі в XI–XII століттях.

* * *

Згадавши про те, як підупала Київська держава та утворились осібні українські провінції (землі), перейдемо до Галицько-волинської держави, що склалася на початку ХІІІ в. і ціле століття заступала велику й славну недавно Київську державу.

Роман Мстиславич 1195-1205

Галицько-волинська держава не була вже державою усієї України, як Київ, а обнімала тільки Західню Україну: Землі Галицькі та Волинські. Початком її треба вважати той час, як Роман Мстиславич вдруге осівся в Галичу, по смерти останнього Ростиславича Володимира (найпевніш у 1199 р.). Усівся він в Галичі міцно. Се видно з того, що незабаром по тому він остро узявся до боярства – особливо дався в знаки тим, що були противні його князюванню в Галичині.

За свого князювання нагнав він великого страху Половцям – сильно розгромив їх двома походами; тремтіла перед ним і сусідня Польща, та й Литва зазнала од нього лиха. Він і Київську землю пригорнув до себе: тоді в Київі сидів за князя його тесть Рюрик Ростиславич. Роман двічи вигонив його з Київа і наостанці постриг його силомиць у ченці, а у Київі посадив сина Рюрикового Ростислава; Ростислав присягнув йому на вірність і був од нього у всьому залежний.

Разом з тим Роман зумів обійти й Ольговичів Чернигівських, і вони теж присягли бути з ним в союзі. З угорським королем Андрієм жив у приязні.

Таким побитом, за короткий час – кілька літ – він зробив Галичину могутньою державою, і літописець не дурно взиває його „самодержцем всеї Руси".

Оповідають, ніби римський папа Інокентий III, маючи на мислі навернути через Романа Русинів на латинство, послав до Романа своїх послів, і ті казали йому так: „Папа Римський – цар над царями, і як що ти, княже, пристанеш на католицьку віру, то він зробить тебе королем Руським". Мовчки слухав Роман ті речі, а тоді, витягши меч свій із похви, промовив: „Сього в папи вашого немає, а поки се при міні – не треба міні ніякого королівства. Батьки й діди мої здобували собі землі і городи мечем, – здобуду і я; як був князем, так і буду, а ламати свою віру, за-для королівської корони, не стану!" Так і поїхали собі папські посли, нічого не здобувши. Так оповідають давні письменники, але чи було таке посольство справді у Романа, сказати напевно не можна.

У 1205 році Роман знайшов собі смерть на війні з польським князем Лєшком. Мертвого привезено його й поховано в Галичу. Після нього зосталася вдова і двоє малих синів його: Данило мав 3 роки, а Василько – ще немовля.

Роман полишив по собі глибокий слід в народній памяти – більш ще як Володимир Великий та Мономах. Ще й досі на Україні є весняна гра „Воротар" і в ній згадується про „людей князя Романа, нашого пана" та про „мизинне дитятко, у сріблі, у злоті, на золотім кріслі" (память про Романових сиріт-княжат); згадується про нього й у великоросийських „билінах" – піснях. А давніше були ще пісні й про боротьбу його з Половцями, були якісь перекази про побіду над Литвою. Збереглася приказка, ніби якийсь невольник Литвин, тягнучи плуга, сказав: „Ой Романе, Романе, лихим живеш – Литвою ореш!" Одно слово – Роман скрізь виступає сильним, грізним володарем, гострим, часом немилосердним.

Зараз після смерти Романа почалася безнастанна колотнеча за Галицький стіл між Рюриком Ростиславичем Київським, Ольговичами Чернигівськими і Ігоровичами Сіверськими – онуками Ярослава Осмомисла з материного боку (вони теж добивалися Галича), Галицькими боярами, польським князем Лєшком і королем угорським Андрієм, що допомагав Романовій вдові. Колотнеча та тяглася цілих 40 літ. Рюрик Ростиславич, почувши про смерть Романа, зараз розстригся з ченців і знову зробився Київським князем і вкупі з Ольговичами Чернигівськими пішов на Галич, а вдова Романова кинулась за поміччю до угорського короля Андрія. Андрій допоміг їй і не дав Рюрикови заволодіти Галичем. Та бояре (принаймні ворожа Романови партія) не хотіли Романа і його синів і таки вигнали вдову з дітьми та покликали Ігоровичів, онуків Ярослава Осмомисла. Старший з них, Володимир Ігорович, сів у Галичу, Роман Ігоревич – у Звенигороді, а третього, Святослава Ігоровича, брати посадили у Володимирі-Волинському. Не довго князювали вони: через пять літ, у 1211 році. Угри та Поляки, що обіцяли небіжчикови Романови оступатися за його сиріт, прогнали їх. Ігоровичі попали до рук Угрів, а бояре випросили їх собі й учинили нечувану річ: повісили Романа та Святослава, а князем собі настановили (теж небувала річ!) боярина Володислава Кормильчича. Проти сього виступив угорський король Андрій, що вважав Галичину підлеглою собі і, змовившись з польським князем Лєшком, зробив заручини пятилітнього сина свого Коломана з двохлітньою дочкою Лешка Соломією і настановили вони Коломана князем Галицьким, а од його імя правив у Галичині угорський воєвода Бенедикт. Папа Римський прислав молодому подружжі королівську корону, з такою умовою, щоб галицький народ привернути до римсько-католицької віри. Се не подобалося Галицьким людям, а до того ще й Андрій угорський посварився з Лєшком.

Мстислав Мстиславич Удатний 1214-1228

Тоді Лєшко, щоб вигнати з Галичини Андрія, запросив князювати в Галичу Мстислава Мстиславича, на призвище „Удатного", з Новгороду. Сей князь увесь час одбивався то од Угрів, то од Поляків, то од Галицьких бояр, поки нарешті Угри не пішли геть з Галичини, а Лєшко замирився. Але Мстислав був не твердої волі чоловік, і бояре, що хотіли, те з ним і робили. Послухавшись бояр, він оддав доньку свою за королевича з Андрія угорського і передав йому Галичину, а собі зоставив тільки Пониззя. З Данилом він теж породачився, оддав за нього другу доньку, Ганну. Був з нього добрий вояка, але нездарний володарь. За нього стався перший прихід Татар на Русь.

У 1223 році звернувся до Мстислава його тесть, половецький хан Котян, і став прохати його та й инших князів, щоб вони допомогли йому проти Татар, бо невідомий до того ворог сей, що насунувся з Азії, небезпечний не тільки для Половців, але й для Руси. Мстислав зараз скликав князів у Київ. До київського князя Мстислава Романовича зїхалися князі: Мстислав Удатний Галицький, Мстислав Святославич Чернигівський, Михайло Всеволодович (з чернигівського коліна), Данило Романович Волинський, та багато инших. Всі вони на раді своїй постановили зараз іти з Половцями на Татар; одні попливли Дніпром, а другі пішли суходолом і зібралися всі коло острова Хортиці, а звідти й пішли на схід у степ. Тут їх зустріли посли татарські і сказали князям: „Ми чули, що ви зібралися на нас війною, – чого, не знаємо. Ми прийшли воювати не з вами, і вас ми не займаємо; ми прийшли звоювати Половців, наших рабів". Не пойняли їм віри князі, – по намові Половців повбивали послів і, розбивши передові ватаги татарські, рушили далі у степ. Там на р. Калці, що впадає у Азовське море, стріли вони головні сили Татар. Се було у 1223 р. Сталася велика січа, і Татари зовсім розбили Руських князів; Мстислав Удатний і Данило Волинський, поранені, ледве повтікали, а решту князів Татари повязали, поклали їх рядком на землю, понакладали на них зверху дошки, а на тих дошках посідали обідати і таким побитом на смерть задушили князів. Так скінчився той страшенний бій. Після того Татари раптом, як прийшли, так само раптом зникли, вернувшись назад в Азію.

Помер Мстислав у 1228 році в Торчеську, в Київщині, куди перейшов перед смертью, покинувши Галичину. Перед смертью, звичаєм благочестивих князів, він постригся у схиму (в ченці).

Данило Романович 1228-1264

Коли помер Мстислав, в руках Данила і Василька була вся Волинь, крім кількох дрібних волостей в полудневій Волині та Белзької землі. Але того Данилови було мало – він задумав приєднати до своїх земель і Галичину, де людність тягла за ним руку. Року 1230 розпочав Дннило боротьбу за Галич – і протяглася вона цілих 15 літ, поки під містом Ярославом не побив він Ростислава Михайловича Чернигівського, найзавзятішого свого супротивника, і не запанував в Галичині. За сих 15 літ він не раз княжив у Галичу, але його вигонили звідти то Угри, то Ростислав, а найбільш галицькі бояре: вони мали тоді таку силу, що не зважаючи на князя, порядкували в Галичині, як хотіли – доходило до того, що роздавали навіть городи иншим боярам. Але вже зараз після Ярославської битви Данило показав боярам, що він не буде з ними жартувати.

Тим часом, поки йшла ся колотнеча із-за Галичу, з Азії прийшли вдруге Татари. Коли прочув про них київський князь Михайло, то втік на Угорщину. Тоді Данило опанував Київ і посадив там свойого намістника – воєводу Дмитра. Але Київом Данило не дуже дорожив і пізніше оддав його назад князеви Михайлови.

Татари

Тепер скажемо трохи про Татар, що з сього часу стають сусідами українського народу і цілих 600 літ даються йому в знаки.

Звідкіля взялися ті Татари, чи як иначе звуть їх – Монголи, і яким побитом вони опинилися на Україні?

В кінці XI та на початку ХІІ століттів у одній невеличкій орді, що кочувала по азіяцьких горах, там, де починається велика Сібірська річка Амур, настав ханом великий войовник Темуджін. Він злучив до купи всі частини Монгольської орди, а далі підбив усі краї від Китаю до Кавказу. Його внук Бату (або Батий) пішов походом в Чорноморські краї, і знищивши Половців, став воювати українські та московські землі.

Зімою 1237 року Бату із своєю ордою посунувсь на північ та почав руйнувати одне великоруське князівство за другим і дійшов аж до Новгороду. Але тут його спинили болота, та ще дотого порозливалися річки, бо тоді як раз була весна, і йти далі з ордою Батий не зміг. Тоді у 1239 р., покинувши ті краї, повернув він на південь, на Україну.

Страшенною хмарою йшла його орда. Попереду кінні ватаги її палили й грабували усе перед себе, за тими ватагами сунула головна орда із возами, гуртами скоту й верблюдів, табунами коней, отарами овець, жінками і дітьми. Стогін і плач стояв від орди, і здалека було чути, що вона наближається; де вона пройшла, земля ставала чорна, як після сарани. По спалених селах та містах усе, що можна було забрати, вони забирали; людей брали у неволю і гнали поперед себе, як отару, забирали худобу і коні, старих, малих та хворих без жалю вбивали, – по майданах після татарського гостювання валялися на землі непохований труп людей та коней; дивлючись у небо своїми мертвими очима та вишкіривши зуби, вони наче осміхалися до вовків та орлів, що шарпали та розтягали кістки їх навкруги.

Так пройшли Татари Чернигівське, Переяславське, Київське і Галицько-Волинське князівства. Князі одважно одбивалися од них по-одинці, – по-одинці їх і розбивали Татари. Не стали тоді князі одностайне на свого спільного ворога, – не стали, бо не переставали сваритися, а через те не змогли врятувати й оборонити свій рідний край. Коли орда була у Чернигівщині, то Бату послав до Київа свого небожа (племенника) Менгу. Побачивши прехороший город на горі, увесь усадках, Менгу ним зачарувався, і жалко йому стало, що такий город уде зруйнований; він послав послів своїх сказати Киянам, щоб вони доброхіть оддали йому город. Страшна була Киянам видюща смерть, та боялися вони й покластися на Татар і не пойняли послам віри, а думали так: хоч города і не вдержимо, а все-ж краще вмерти під рідними стінами, ніж понівеченому йти у страшну неволю.

Київ, як вже згадувалося, тоді був прилучений до Галицького князя Данила, і в ньому сидів воєвода Данилів – Дмитро. На раді Кияне положили не оддавати города і повбивали татарських послів, а Менгу пішов собі од Київа. Через рік, у 1240 році, присунула вся сила Батиєва, а з нею і сам Батий, і облягли город навкруги. Літописець каже, що від рипу возів татарських, реву верблюдів та іржання оней, гомону та галасу Татар, голоса в місті не можна було чути. До вечора Татари узяли город, і кріваві річки потекли по його вулицях. Татари порізали і повбивали усіх людей; порубаного Дмитра взяли у полон, але Батий, за його одвагу, не звелів його вбивати, а оставив при собі; город спалили. Хоч церкву св. Василія, Десятинну і Київо-Печерський манастир вони й зруйнували, – бо там, по церквах тих, позамикалися люде і відтіль оборонялися, та проте над святинею Татари не знущалися, бо вони поважали чужу віру, кажучи, що усяка віра веде до Бога: як пальці на одній руці усі однакові для чоловіка, так і віри, хоч і ріжні, усі однакові за-для Бога. У самій навіть Орді, у городі їх Сараї, недалеко ханського стану, була христіянська церква і у ній правилася служба Божа.

Од Київа Татари подалися на Волинь та на Галичину і там теж починили величезні спустошення, спалили Володимир, Кремінець і Галич. Князі розбіглися, хто куди бачив.

Після того Батий, послухавшись ради Дмитра, що хотів скоріще спровадити Татар з України, поділив свою орду на-двоє: одну послав на Угрів, а з другою пішов у Польщу, і там теж ні один город не встояв проти них. Спалили вони й столицю польську Краків. На Угорщині Батий розбив угорське військо і сам остався там, а орда його тим часом пустошила Сербські та Болгарські землі. Весною 1242 р.

Батий покинув Україну і з усією ордою повернув на схід. Осівся він на р. Волзі, на острові, що лежить у Волжських гирлах, недалеко теперішнього города Астрахані. Тут заснував він столицю, що звалася Сарай, а орда його з того часу зветься Золотою Ордою. Се нове Царство простягалося од Урала до Дунаю і од Балтицького до Чорного моря. З того часу великоруські і українські князі стають тільки підручними татарських ханів, збірають і одсилають їм дань, допомагають Татарам у війні. Проте ні до чиїх внутрішніх розпорядків або віри Татари не мішаються – хиба що котрий князь сам удасться до них. Кожен князь мусів їздити у Орду, щоб уклонитися ханові і здобути собі ярлик, себ-то грамоту на князівство, і князі, один одного попережаючи, їздили в Орду, уклонялися ханові, доставали той ярлик і спокійно верталися до-дому, – тоді вже вони були певні, що ніхто не насмілиться суперечити їм, бо боятиметься ханського гніву.

Після того страшенного нападу Україна на де-який час, хоч не на довго, стала пустелею; люде, що зосталися живі, поховалися по лісах; голі степи позаростали бурьянами та тирсою; по городах скрізь валялися купи людських і кінських кісток.

Як пішов Батий з України, Данило саме тоді вертався од Угрів до-дому і спускаючись з гір Карпатських, став стрічати багато Галичан, що купами ховалися по горах і лісах од Татар. Вони росказали, що сталося з Галичем, і Данило подався у Польщу шукати свою княгиню та брата Василька, що в той час переховувалися у князя польського Болеслава Соромливого. Знайшовши їх там, Данило із Васильком поїхав у Галич і дорогою хотів був спочити у городі Бересті, але через сморід од людських та кінських трупів до города не можна було близько підступити. Скрізь стрічав він руїну. У Володимирі не зосталося ні одної живої душі, тільки церква, де ховалися люде, була повнісінька обгорілих кісток. Скрізь було пусто, ніде не чути живої душі, – тільки по лісах стрічалися перелякані люде, що ховалися там од Татар.

Поки Данила не було дома, бояре, зараз як пішли Татари, позахвачували багато спустошених земель і міст і думали вже сами правити Галичиною, але Данило, повернувшись з Польщи, пооднімав у них усе, що вони позабірали, і знов став князювати у своїй батьківщині, весь час йдучи у всьому рука в руку з братом Васильком.

Через сю єдність їхні землі були справді одне князівство: Галицько-Волинське.

Багата та країна, маючи розумних таких володарів, як Данило та Василько, почала скоро поправлятися. Поруйновані міста знову одбудовали й заселили; зявилися нові – напр. Львів, що вибудовав Данило для сина свого Льва, та Холм, куди Данило переніс навіть свою столицю, щоб бути як найдалі від галицьких бояр. Князі покладали великі надії на міцні городи, де б тільки й можна було одбитися од такого ворога, як Татари. Вони почали закликати в нові міста усяких ремісників та митців (художників) – все одно, чи то були Ляхи, чи Німці, чи Жиди, чи Вірмени. Татари та „люде татарскіе" (таки ж українські городи та села, що перестали слухатися князів, а оддалися просто під татарську опіку) одрізали Галицько-волинську державу не тільки від Придністровя (Пониззя, Поділля), але й від Придніпровя. То тепер торговля йшла вже не на схід та на полудень, а на північ, особливо з німецькими містами, як от Торунь. Та й Галицько-Волиньська держава почала тепер ширитись на північ і перш за все прилучено було Турово-Пинські князівства, од Литви одірвано Ятвяжську землю (Подляшшя), од Польщи забрано Люблинську землю.

Бачучи силу Данила, і сусіди почали иначе до нього ставитись: угорський король раніш ворогував з ним і не хотів оддавати доньки своєї за Данилового сина Льва – тепер оддав; литовський князь Мендовг, що за часів Данила склав серед Литви першу чималу державу, оддав доньку свою за наймолодшого сина Данилового Шварна; з польськими князями (краківським та мазовецьким) була згода; була навіть спроба здобути Австрію для сина Данилового Романа, що був жонатий на доньці австрійського герцога Фридриха ІІ, але нічого з того не вийшло.

Але все се мало потішало Данила – він хотів твердіше забезпечити свій край од Татар, а за-для того ще з 1246 року почав перемовлятися з Папою Римським Інокентієм, – бажав, щоб той скликав хрестовий похід на Татар. Та Папа хотів тільки пригорнути українсько-руський народ до латинської церкви, і хоч обіцяв Данилови і поміч усіх західніх державців, і королівську корону, одначе нічого не робив. Бачучи, що з тієї помочи нічого не буде, Данило залишив сю справу.

Року 1253 знову ся справа виринула: Папа видав булю (соборне посланіє) до усіх христіян Польщи, Чехії, Моравії, Сербії й Померанії, закликаючи їх до хрестового походу проти Татар, а до Данила вирядив послів з королівською короною; та Данило й сим разом не схотів прийняти тієї корони, бо не бачив ніяких наслідків од папської булі. Проте польські князі, а особливо мати Данилова – сама католицька прінцеса, вмовили його, і у 1253 р. у городі Дрогичині, підчас походу на Ятвягів, Данила коронував, без великої пишноти, без зїзду князів, папський легат Опізо, і Данило став зватися королем Руським. Але як Папа ніякої помочи проти Татар не подав, то й Данило нічого не зробив для справи Унії – тільки й осталося, що королівський титул.

Скажемо ще про те, який клопіт мав Данило з Татарами. Коли минуло чимало часу після находу Татар на Волинь та Галичину, народ став скоро заселяти край і, заспокоєний, узявся за свою роботу. Але у 1245 році Бату прислав до Данила своїх послів з грізним наказом: „Віддай Галич!" (Мабуть инший якийсь руський князь випросив у Батия Галич для себе). Засумував Данило і бачучи, що ще не здужає подолати Татар, як що вони прийдуть в його землі, одказав: „Невіддам Галича, а сам поїду до Батия", і в-осени виїхав у далеку дорогу. З Київа човнами подався він до Переяслава і там його стрів ханський „темник" (од слова „тьма" – начальник десятитисячного війська) Куремса і вирядив його аж у Сарай із своїми людьми. У хана Данило пробув три тижні. Хан ласкаво його прийняв і дав йому грамоту і ярлик на всі його землі: тоді Данило повернувся додому. Літописець каже: „Гірша лиха – честь татарська. Данило Романович, князь великий, що держить землю Руську – Київську, Волинську, Галицьку та инші, стоїть отеє навколюшки перед ханом, зве себе холопом, платить йому данину, боїться і грізного наказу мусить слухатися". Але Данило вважав, що краще так зробити, а-ніж на край свій накликати ізнову люте горе. Одначе Данилові важке було те підданство, і він завжди мріяв про те, яким-би побитом позбутися його. Через якийсь час (в 1253–4 рр.) Данило розпочав боротьбу з татарським воєводою Куремсою.

Довідавшись про те, що Данило поправляє та зміцняє городи свої, Куремса підступив до города Бакоти і був узяв його, та Лев, син Данилів, одібрав сей город назад; після того Куремса хотів був зруйнувати і Кремінець, але не подужав, бо трудно було доступитися до нього. Куремса був чоловік плохий і слабий, то не дуже й домагався городів Данилових, а як у 1260 році на його місце став другий воєвода, на призвище Бурандай, то він одразу зібрав велику силу Татар і пішов на Литву, а Данилові звелів, щоб він дав йому допомоги. Тоді Данило мусів послати йому на поміч брата свого Василька з військом, хоча й був у союзі та приязні з Литвою. У тому поході Татари, а з ними й Василько, багато попалили сіл і вигубили народу на Литві.

Але се нічого не помогло: на другий рік Бурандай звелів Данилові поруйнувати по городах усі кріпості, що він набудував. Данило не бачив ні звідкіль підмоги, мусів вволити його волю, і Лев порозкопував вали і позасипав рови, поруйнував кріпості у Львові, Данилові та Стожку, а Василько – у Кремінці, Лучську та Володимирі. Пропала вся довголітня робота Данилова.

Данило не довго пережив сю тяжку для нього подію, і у 1264 р. помер. Перед смертью він мабуть перебував у своїм улюбленім Холмі, бо там його й поховано, в церкві Богородиці, що сам збудовав. „Сей Данило був другим по Соломоні" – додає літописець, говорячи про його смерть.

Після смерти Данила зосталися: на Волині його брат Василько, у Галицькій і Перемишльській землі син Лев, у Теребовельській – другий син Мстислав і у Холмській та Белзькій – третій син Шварно.

Лев І Данилович 1264-1301

Василько і Шварно були в близчому союзі з собою, а Лев держався осторонь. На сім ґрунті сталася крівава подія, що сплямила особу Льва.

Річ в тім, що син Мендовгів, Литовський князь Войшелк, зять Шварна, був у великій приязні з Васильком. Року 1267 він задумав постригтися у ченці, а Литовське князівство передав Шварнови. Тепер Галицько-волинській державі усміхалася не аби-яка будучність, але справу попсував Лев: заздрісне йому стало, що Литовські землі Войшелк передав Шварнови, а не йому. Стрів він якось Войшелка у дядька свого Василька у Володимирі і, бувши на-підпитку, убив його. Великим князем Литовським став Тройден, ворожий до Романовичів і взагалі до всього руського.

Незабаром по тому Шварно у 1269 р. помер бездітний, і Лев підгорнув під себе його уділ. На другий рік після Шварна, помер і Василько, і князем Волинським став його син Володимир. Він визначався великим розумом, любив науку й книжки, і літопись зве його „великим книжником і фільозофом, якого ще не було і не буде". Він любив будувати церкви, був побожний, тихий, правдивий, але тяжка хвороба (рак на щоці) рано завела його в могилу. Уміраючи у 1289 році бездітний, він, при Левові і двох ханах татарських Телебузі та Алгуєві, передав усю Волинську землю братови у-первих Мстиславові, бо любив його більш усіх. Тепер Романова спадщина поділялася на два князівства. Галицьке – князя Льва, і Володимирське – Мстислава. Тільки тоді як за перших Романовичів Галицько-Волинська держава була одним тілом, тепер вона була справді поділена на дві половини і се ослабляло державу.

Лев переніс свою столицю у город Львів, що був збудований ще за батька. Він жив у злагоді з Татарами і з ханами їх Ногаєм та Телебугою ходив на Польщу, (мав на думці зробитись польським князем у Кракові), здобув для сина свого Юрия город Люблин. Се була остання перевага Руси над Польщею. З сими ж таки ханами ходив він і на Литву – добивати Ятвягів, та на Угорщину – на якийсь час загорнув був під себе частину Угорської Руси. Лев був дуже здібний, жвавий чоловік і усяково старався вдержати у Галичині батьківські порядки, а синові свойому оставити спадщину (наслідство), що досталась йому од батька. При кінці життя свого він на-ново побудував город Львів і зміцнив його кріпості, оселив у ньому чужинних купців з Німців, Вірменів та инших. Ідучи слідом давніщих князів, останнні дні свої він прожив, як переказують, у манастирі ченцем. Умер він десь коло 1300 року.

Юрий І Львович 1301-1308

Після Льва зробився князем син його Юрий І. В його руках зібралися усі Романові землі, бо про Мстиславових синів нічого не чути; Юрий переніс столицю до Володимира (Волинського).

За його князювання Поляки забрали назад Люблинську землю, – нічого не помогло й те, що він оженився на доньці князя Куявського (одно з польських князівств) Казимира, та був з ним в союзі.

Инший союз був з пруським (німецьким) хрестоносним рицарством. Ще за Данила почався сей союз – найбільш проти великого князівства Литовського, що по смерти Мендовга дуже зміцняється і стає дуже небезпечним сусідом для Галицько-волинської держави.

Взагалі ж князювання Юрия було часом розцвіту і сили Галицько-Волинської держави. Між иншим за Юрия І в галицько-волинських землях поставлений був свій митрополит Ніфонт, бо київський переїхав на північ у Володимир Суздальський.

Літописець так описує нам сього князя: „Юрий був муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий; за його князювання Руська земля тішилася спокоєм і славилася своїм багацтвом". Підписувався він так: „Король Руський, Великий князь Київський, Володимиро-Волинський, Галицький, Луцький і Дорогичинський". Що він зве себе „королем" (як давніще Данило), се тому, що, за нього, Папа Римський знов думав був завести унію в його державі і мабуть прислав йому королівську корону.

Лев ІІ Юриєвич та Андрій Юриєвич 1315-1323

Докладно не знати, коли саме вмер Юрий Львович, але у 1315 році в Галицько-волинській державі князювали вже його сини Андрій та Лев. Чи мав Лев свій осібний уділ, чи вони правили обидва разом – не знаємо, хоч є звістки, що Андрій сидів на Волині (у Володимирі Волинському), а його брат в Галичині. Як-не-як, а брати правили спільно і в добрій злагоді йшли проти Татар стежкою, проказаною їхнім прадідом Данилом. З Хрестоносцями та Польщею вони приятелювали. Щоб ще близчими до Польщі бути, вони одружили сестру Марію з Мазовецьким князем Тройденом. Князів сих, Лева та Андрія, дуже поважали на Заході. Польський король Володислав Локєток у листі свойому до Папи пише з жалем: „Два останні Руські князі, що були за-для Польщи твердим щитом од Татар, пішли з сього світа".

Андрія і Льва у 1223 році не було вже на світі. Коли саме, де і як вони померли – не відомо. Після них не зосталося синів, і через те бояре покликали до себе сина сестри їх Марії, Болеслава Тройденовича. Хрещений на католика, він, ставши Галицьким князем, перейшов на правослааіє і став зватись Юриєм ІІ.

Юрий II Тройденович 1325-1340

Те, що бояре не шукали собі князя з руського коліна, а вдалися до Мазовецького княжича, добре показує, як сильно відірвана, відокремлена була в той час Галицько-волинська Русь від решти земель Київської держави – відрізали її потрохи Литва, що всовувалась клином між західньою Русью і Київською, а ще більш ті „татарські люди", що прогнали князів та оддалися під Татар.

У 1331 р. Юрий II одружився у Плоцьку з донькою литовського великого князя Гедимина, вихрестивши її вперед; при хресті дали їй імя Євфемія, а скорочено прозивали її Офкою. Женившись на ній, Юрий через се близчий став із Литвою (з другого боку й Любарт, син Гедимина, був жонатий на доньці Юрия – Болеслава) і за його часу Галицьке-Волинське та Литовське князівства жили між собою як найкраще. Не те було із Польщею: держачись союзу з Пруським рицарством, Юрий увесь час, як Німці воювалися з польським королем Володиславом Локєтком, стояв осторонь і не втручався в їх справи, але син Володислава Казимир, увійшовши в згоду з Угорщиною, носився з думкою прогнати Юрия-Болеслава і забрати під себе Галицько-волинські землі.

У домашніх справах в князівстві був не такий лад, як у політичних. За свого князювання Юрий закликав у Галичину багато Чехів, Німців та всяких чужоземців-латинників, запрудивши ними землю, дозволив пробувати в державі католицьким священникам та ченцям. Се дуже було не до вподоби народові; а до того хоч він і перейшов на православну віру, а таки держався латинства (думають, що й жінку вихрестив він не на грецьку, а на латинську віру). Не подобалося все се й боярам, що мали велику перевагу над князем, так що він сам не міг навіть підписати й королівської грамоти, а раз-у-раз після його титулу „З ласки Божої прирождений князь усієї Малої Росії (Dei gratia natus Dux totius Russiae Minoris) підписувались і єпископи та бояре – боярська рада. І от у 1340 році зроблено змову і князя отроєно у Володимирі, а прихильників Юрия – чужинців, що були при ньому, і взагалі латинників, повбивали. На сьому князеви кінчається рід Романовичів у Галичині.

По смерти Юрия II бояре покликали до себе за князя литовського князя Дмитра-Любарта, сина Гедимина, зятя Юрия II. Се був зовсім зрущений князь, і може бути, що ще перед тим сидів він якийсь час на Волині, в „приймах" у Юрия. В руках його, так само як і Юрия, були усі Галицько-волинські землі.

З сього часу Литовські князі починають збірати в своїх руках землі давньої Руської держави і прилучати до нової держави Литовсько-Руської, а разом з сим в житті українських земель настають великі переміни. З другого боку смерть Юрия та князювання Любарта стали причиною для польських походів на українсько-руські землі, поки нарешті Польща не підбила під себе мало не всю Україну.

Одно слово, з часів князювання Любарта, останнього Галицько-волинського князя, починається нова доба: українсько-руські землі переходять під Литву та Польщу; Литва з Польщею змагаються за ті землі, поки вони не опинилися під Польщею. Але про се буде мова далі.

* * *

Подніпровє у другій половині ХІІІ і на початку XIV в.

Переглянувши політичне життя українсько-руських земель Галицьке-Волинської держави до 1340 років, поглянемо тепер на східні українсько-руські землі, наддніпрянські.

Від самого татарського погрому й до початку XIV століття, або й довше, Київщина не була вже князівством, як раніш – не було в ній князів, а по всій Київщині постали городські громади, що просто підлягали Татарам. Такі громади найраніш повстали на галицько-волинському пограниччі (на Побожу та на Тетереві), і літописець зве їх „людьми Татарськими". Знати з усього, що їм жилося легче, як під своїми князями, бо князі стягали з них данину і на себе та на дружину, і на Татар, а коли вони виломилися з під власти своїх князів, то осталася данина тільки на Татар. А вона була не дуже тяжка: „орати пшеницю й просо", як каже літописець, тоб то давати хлібом, та ще деякі повинності.

Таке саме мусіло бути й з Переяславщиною. Після татарського нападу про Переяславських князів нічого не чувати, і тут, як і в Київщині, вони появлялися хиба на короткий час, та й то не мали ніякої сили, а були скоріш татарськими намістниками.

Зате иначе було в Чернигівщині: князівські родини тут задержалися і множилися далі, ділячи на дрібні шматки свої волости. Князі ті виглядали вже не як князі, а як великі власники земель, дідичі. В другій половині XIII та на початку XIV ст., крім Чернигівського, бачимо князівства: Новгородське (Новгородсіверське), Трубчевське, Брянське, Глухівське, Путивльське, Рильське, Курське, Липовецьке, – з них тільки Брянське якийсь час мало голосну славу.

Але як порівняти, де лучче жилося людям: чи в безкняжих Київщині та Переяславщині з їхніми громадами, отаманами, вічем та „ліпшими мужами", чи у князівській Чернигівщині, то напевно лучче жилося людям в Київщині та Переяславщині, бо не треба було годувати ані князя з його двором, ні його дружини, ні княжих бояр та слуг. Зате погано приходилось людям заможнім – капіталістам, боярам та духовенству – взагалі тим людям, що опиралися на княжу власть: вони потроху втікали туди, де княжа власть була міцна – на північ у великоруські землі. Так бачимо, що після татарського погрому київський митрополит не сидить в Київі, а переїздить з міста до міста, поки не осівся в новому політичному центрі на півночи – у Володимирі на Клязьмі (пізніш звідти переходить у Москву). Причина того, як признавалися сами митрополити: доходи у Київі зменшилися.

Але як би там не було – загибіль князівсько-дружинного ладу і ся втікачка заможних людей і вищого духовенства з Київа вийшли на чималу шкоду для культурного життя Київщини. Дуже мало осталося людей, що живучи роскішно, піддержували художній, артистичний промисел, пеклувалися про всякий артизм та письменство, бо сього всього простий люд тоді ще не питав. А через се культура в Київщині і взагалі все те, що „для души", а не для тіла, дуже підупало. Таке саме, хоч може не так дуже, було й у Чернигівщині через татарські спустошення й тяжку дань та ще й через те, що й князі й бояре зубожіли. Отже – історичне огнище культурного життя – середнє Подніпрове погасає, а українська культура держиться та розвивається далі ще якийсь час тільки на Заході, в Галицько-волинській державі, поки й тут не сталося їй лихо з кінцем самостійного державного життя сеї частини України-Руси.

ІІ. ЖИТТЯ ГРОМАДСЬКЕ

Князь і віче

Почавши від половини XI століття. Руська держава складалася з низки автономних (таких, що сами у себе усим порядкують), незалежних земель – князівств; вони мали князів з одного коліна та памятали, що належать до одної, Руської держави, а за найстаршого вважали київського князя. Коли ж князівський рід дуже розмножився, а землі подробилися (у XII віці), то та низка незалежних князівств-земель стає низкою незалежних князівств (по кілька в одній давнішій „землі"), що уважають за найстаршого свого князя.

Що повинен був робити кожен князь? Одно – „правдою суд судити", то б то дбати про справедливість в землі; друге – обороняти землю од напасти; а „ліпші" люде, громада з своїм „вічем" наглядали за тим, чи гаразд князь справляється. Бо хоч як висока була особа князя, але він не був паном чи власником землі, а тільки „первим слугою" землі чи громади.

На Україні віче не дійшло до такої великої сили, як у Новгороді; найдужче було воно в Київщині. Віче не було чимсь таким, що раз-у-раз працює, як якийсь суд, або що – воно давало про себе знати тільки тоді, коли треба було чомусь лад дати: от наприклад вибрати чи запросити до себе князя, потвердити його або скинути, коли він був негодящий; коли почнеться боротьба між їхнім, бажаним для них, князем і якимсь иншим; коли треба було йти на когось війною. Але вмішавшися в політичні справи і поправивши те, що треба було поправити, громада оддавала знову вдасть до рук хазяїна-князя... Вся сила була в тому, щоб князь був добрий і дбалий для „землі", то тоді громада до нього не чіплялася.

Вдасть князя була дуже широка: він міг, що захоче, робити з своєю волостію: відступити її або проміняти, або й продати, роздавати в ній дрібнійші волости; розпочати війну, визначити похід, уложити союз; він дбав про оборону, держав дружину; видавав закони, правив всею землею – чи сам, чи через своїх урядовців; судив суд – сам, чи через своїх заступників; порядкував доходами землі і визначав податки, нарешті – брав участь у виборі вищого духовенства. Особа князя мала велике поважання, та проте на українському грунті не прийнялася принесена з Візантії думка про богоуставлену, священну власть князя: князь, на думку наших прадідів, – громадський чоловік, і громада завсігди може його перемінити.

Боярська Рада

Князь мусів радитися у всіх важнійших справах із своїми боярами, що були під рукою, иначе дружина, що вважала себе за князівських спільників, могла б погніватися з ним. Ми бачили, як мстилися галицькі бояре на тих князях своїх, що не любили „думи з мужами своїми". В важнійших справах князі закликали важнійших бояр, особливо тисяцьких з дальших міст – найбільш в справах воєнних. Бояре брали участь і в князівських з'їздах і мали голос нарівні з князями. На княжу раду запрошувано часом і вищих духовних особ та видатніщих людей з громади, але се бувало тільки вряди-годи, а звичайна рада бувала з старшого боярства.

Княжий Двір

Окрім князя та боярської ради до управи землею належав ще й княжий двір: „дворецький" (заступав князя в суді і управі, начальник княжої дружини), „ключники" і „тіуни" – князівські слуги, але часом князь посилав їх судити та давати порядок замість себе; „биричі", „дітські" і „отроки" – князь посилав їх, куди треба було.

Адміністрація

Окрім того були ще місцеві власти: „тисяцький" – спочатку се був воєнний начальник в цілім окрузі, а пізніш – се найбільша світська особа, немов би намістник князя у „тисячі" (город з городською околицею). Тисяцькі (в XI–XIII в.) були в Київі, Чернигові, Переяславі, Володимирі, Турові, Перемишлі, Галичу.

Людність в „тисячі" поділялась на сотні й десятки і на чолі їх стояли: соцькі та десяцькі. Сі уряди задержались надовго на Україні, навіть до сього часу (але вже для инших справ, як в старовину).

Суд

Судів було в ті часи аж чотири: суд громадський, суд княжий, суд церковний і суд панський (над своїми невільниками). Про громадський та церковний суд не знаємо сливе нічого, а княжий суд судив або сам князь, або посилав своїх „отроків" чи „дітських" (з молодшої Дружини). Судити було не трудно, бо в законах („Руській Правді") докладно визначено було за все кару. Наприклад, хто вкрав, то була невелика кара за крадіж з поля, а за те більш як 3 гривни (гривна на наші гроші – 25 карбованців, або 230 ринських) за крадіж з хліва; за відрубану руку або ногу 20 гривен йшло на князя, а 10 гривен – покаліченому. Тяжко карали за крадіж коней і підпал двора – за се була кара не грошева, а вигонили навіки з рідного краю. Хто вбив чоловіка (вільного) платив од 40 до 80 гривен. На суді часом робили „пробу" водою або залізом: обвинуваченого кидали у воду і коли він потопав, то вважався за неповинного, коли плив – винен; залізом: чи остануться через якийсь час сліди на тілі, чи ні; як що ні – то невинен.

Військо

Військо було або „дружина" – постійне військо, що держав князь на службі у себе, або „вої" – набране з людей для якоїсь воєнної потреби. Дружина у спокійні часи сиділа на ріжних урядах: старші дружинники, „бояре" на вищих посадах, молодші – „дітські" помагали їм. Дружина не була дуже велика: кілька сот душ, рідко до тисячки (се у значнійших князів). „Вої" споряжалися на війну своїм коштом, хто як міг. Нарешті були ще Чорноклобуцькі полки, особливо в Київщині, і їх бувало часом кілька десятків тисяч.

Финанси

В ті часи не було розділу між скарбом державним і власною князівською касою: все йшло до купи, до рук князя і він видавав ті гроші і на державні потреби і на свої власні. Державні доходи були з податків та всяких оплат. Уже тоді усі господарства платили дань: подимщину (од комина), посощину (від рала); платили медом або шкурами, або грошима. Инший знов податок був – „полюдье": спочатку се був обовязок годувати князя з дружиною, коли він об'їздить землі, а пізніш замість того платиться князеви певна якась дань чи платня. Крім того людність повинна була будовати „городи", мости, сипати греблі, направляти дороги.

А ось які були доходи князя: судова кара – за убивство простого чоловіка (вільного) по 40 гривен, а за голову „княжого мужа" – 80 гривен; мито на торговельних шляхах та мостах, доходи з корчем, воєнна добича, нарешті доходи з князівських хуторів та табунів худоби. А яке там господарство велося, можна бачити з того, що князі Ігор та Святослав мали 3.000 кобил, 1.000 коней; в одному Ігоревому „сельці" – було 900 стіжків збіжа, а в Святославому дворі 500 берковців меду.

Церква і духовенство

Усі землі Руської держави – були одною митрополією „руською", під рукою константинопольського патріарха, що звичайно, не питаючись ані князів, ані єпископів руських, присилав на Русь своїх кандидатів на митрополита – найбільш Греків. Та вже Ярослав зробив по свойому: взяв та й поставив митрополитом Русина – Іларіона. Сто літ пізніш так само зробив був Ізяслав Мстиславич, але решту митрополитів увесь час висвячує й присилає патріарх константинопольський. Коли ж, після татарського погрому, Суздальські князі переманили до себе й митрополита з Київа, то Галицько-Волинські князі добились того, що дано їм свого осібного митрополита – Ніфонта (правда, не на довго).

До упадку Київа, до руської (у Київі) митрополії належало аж 16 єпископських катедр: переяславська, чернигівська, білгородська, юрївська, володимирська (на Волині), луцька, перемиська, галицька, угровська (холмська), туровська – все українські, і не українські: новгородська, полоцька, смоленська, ростовська, володимирська (на Клязьмі) і рязанська. Осібно була ще тмутороканська (після находу Татар зникла юрївська, а переяславська злучена з сарайською в Орді). Єпископа вибірали на соборі єпископів, а висвячував митрополит. Митрополією правив митрополит з єпископським собором, а єпархією – єпископ з „крилосом" (громадою городських священників). Єпископи, чи взагалі церква, повинні були дбати про „людей церковних", що годувалися при церкві або були в шпиталях та гостинницях, що належали до церкви. Церковні люде були, крім причту: проскурниця, ігумен, ігуменія, розстрижені ченці, лікарь (шпитальний), раби, дані на церкву або пущені на волю „за душу" (за спасення души), каліки, вдови, та ще „ізгої": попів син, що не вміє грамоти, викуплений невільник, зруйнований купець. Цікаво, що єпископи мусіли пильнувати, чи добра міра і вага у місті.

Про парафії не багато знаємо. Бачимо дияконів (певно тільки по великих церквах), дяків, паламарів і проскурниць (у Візантії такогої уряду не було).

Звідки бралося духовенство? Коли Володимир охрестив Русь; то духовенство було потроху своє, бо христіяне були на Руси й перед тим, а потім грецьке, привезене з Корсуня та з Царгорода, разом з митрополитом. Але й одних і других було мало, то Володимир почав забірати од батьків дітей силоміць і оддавати в науку на попів, – „матері ж плакали по дітях, наче по мертвих, – каже літописець – бо ще не утвердилися в вірі". Так само робив і Ярослав: він теж набірав дітей у науку, але вже не кого попало, а „оть старостъ й поповыхъ дътей", аж 300 душ. Уже в другій половині XI в. Священників на Руси не бракувало, хоча церков було вже дуже багато (в самому Київі налічують не одну сотню – очевидно, домові церкви у бояр). Бояре, бажаючи мати свого священника, часто давали в науку своїх рабів і вони й по висвяченню оставалися невільниками. А що духовенство так множилося, то се тому, що од них не вимагали великої науки: аби був письменний. А щоб знати, як одправу в церкві робити, то кандидат учащав довгенько до катедральної церкви на службу і там під доглядом „старійшого" вчився. Висвячували на священника часом кого будь, хто тільки мав охоту, а се ще й тому, що з того був чималий дохід для єпископа: за висвячення платилося йому 7 гривен, а то й більш. То ж не диво, що одного єпископа Суздальського скинули за те, що без потреби намножив парафій, щоб більші доходи мати: „умножила бяше церковь грабя попы", – як каже літописець.

Духовне зайняття передавалося од батька до сина: попів син так само виходить на попа, а як же не вийшов, не умів грамоти, то ставав „ізгоєм". Звичайно ж тоді, як і багато пізніш на Вкраїні, попові діти поволі привчалися дома: спочатку за паламаря, потім за дяка і нарешті виходив на священника. Дуже часто попова родина мала усі церковні посади: батько був священником, один син – паламарем, другий – дяком, а хтось з родини – за проскурницю. Так було по селах.

Визначнійші церкви та манастирі мали од князя „десятину" (десята часть його доходів), крім того од князів та багатих людей – маєтности: села та хуторі з людьми. Правда, церковні маєтності в ті часи не були великі, бо взагалі тоді не було ще великих приватних (частних) маєтностей. Плата за церковні треби була вже тоді велика, коли напр. за сорокоуст платилося 8 гривен (коло 200 рублів на наші гроші!), але се тільки по містах, а по селах найбільш платили хлібом.

Татарська влада для церкви була дуже прихильна: Татари не брали податків ані з духовенства з їхньою родиною, ані з земель та маєтностей церковних та церковних підданих. Хто зневажить руську віру, того Татари карали на смерть.

Окрім православних церков, по великих торговельних містах були ще громади й церкви римсько-католицькі, особливо з XIII віку, коли почали працювати ченці ордену Домініканів та Францішканів.

Але єпископа католицького на самій Руси не було ще навіть в XIV столітті.

* * *

Перейдемо тепер до того, з кого складалося було громадянство на Руси в ті часи. Усе громадянство поділялося на: людей княжих, або дружину, людей церковних – духовенство і просто „людей" – громаду.

Дружина і боярство земське

Княжі мужі, дружина – иначе звалися боярами. Се були не слуги князівські, а його товариші: з ними князь про все радився, з ними ділився усим добром. Се була дружина більша, бо була ще й „менша дружина": отроки або дітські – рядові вояки та княжі слуги. Чи була велика та князівська дружина? Зовсім мала, бо коли людність Київа доходила в ті часи (XI–XII вв.) до 100.000, київський князь мав усього 800 „отроків". В дружині були усякі люде: Поляки, Чехи, Варяги, з турецького роду. Місцеві старші дружинники (свійські люде, не захожі) служили князеві з роду в рід: князі собі мінялися, а княжі бояре зоставалися й при нових князях. Се були найбільш люде заможні, мали свої маєтности, були люде поважні – „бояре", „ліпші люде" в громаді, – все одно, чи візьме їх князь у свою дружину, чи ні.

Крім бояр – княжих дружинників, були бояре некняжі, земські. Се ті „лучші", „ліпші мужи"; „старці гродскії", як зве їх літопись. Боярами тоді прозивали не тільки земельних властителів, але й купців промисловців, – взагалі заможніх людей. В Галичині сі бояре мали таку силу, що орудовали і князями і цілим князівством.

Міщанство

Міщане були тільки по великих містах, де були більш розвинені ремесла і торговля, бо по дрібніших містах людність була хліборобська: дрібні городи були – тільки обгорожені села. Ріжниця між городом і селом була та, що городи платили свою данину найбільш грошима, а села давали натурою (хліб, мед і т. и.). В справах політичних мішане, як і всі горожане, мали свій голос на вічу, і що вони ухвалять, то було обовязкове для всього округа – для всіх менших городів і сіл. А через се й князі більш на них вважають: завдають їм бенкети (як робив Володимир Великий), або обдаровують грішми.

Селяне

Селяне свобідні, чи як тоді звали їх „смерди", були хлібороби, жили в осібних дворищах, хуторами і мали власне господарство; бачимо у них „смердіх коней", „смердіх холопів" – невільників, що в ті часи вважалися за майно, як усяка инша мертва річ. Сільські громади орудовали своїми справами сами – князівські урядники (чиновники) показувалися до них тільки наїздом. Громада сама збірала податки, мала свою поліцію, свій суд; се робили й поодинокі громади і збірні (кілька сіл разом), що звалися „копою". Щоб не мати діла з князівськими здирщиками, громада вперед виплачувала всю дань, а тоді роскладала сама між громадянами, скільки кому припаде; так само викупала вона й судові оплати (усякі судові кари йшли тоді на князя), і тоді князь не втручався в громадський суд. Про те, які податки платили селяне („подимщина", „посощина" та инше), згадувалося ранійше. Треба лишень додати, що податки ті були дуже великі, і тому чимало селян переставало господарювати та ставало невільними, або на половину вільними людьми.

Почнемо з на половину вільних людей – безземельних, що працювали на чужій землі і мали трохи вкорочені права. Се: ізгої, сябри та закупи. Про ізгоїв не раз вже згадувалося: се люде вільні, але без якогось діла, люде неприкаяні, а через те оддані під опіку. Сябри – такі самі безземельні, але вільні робітники. Але здається і ізгоїв, і сябрів звали ще й закупами. Закупи, чи иначе наймити, одробляли за винне: вони заставляли тому, хто дав гроші, або сами себе, або заставляв їх хтось третій, поки не буде одроблено грошей. Закуп був вільний чоловік, мав своє майно і жив або у дворі свого пана, або на власнім господарстві. Але дуже тоненька границя одділяла його од холопа-невільника; права його було де в чому урізано: пан („господин") має право його бити, але тільки „за діло". Але нехай же хто вивірить, чи бє його „господин" за діло, чи без діла! Такий закуп дуже часто ставав незабаром „холопом", бо пан міг карати його штрафом за всяку всячину, він ставав на віки невиплатним – оставався на віки панським слугою. А то бувало й так, що пан без церемонії продавав свого закупа иншому в „холопи", невільники, хоч ніби закон се остро забороняв.

А ще ж возьмім на увагу те, який тоді великий процент (відсоток) брали за позичені гроші: 50% вважалося ще за людський процент! Не диво ж, що в 1113 році в Київі счинився бунт проти вельможних та заможних, що дерли такі страшенні проценти з селян та міщан. Після того бунта де-що в законах додали на користь людей простих, але дуже не багато (напр. признано за законний 40-ий процент).

Нарешті – були ще „холопи", невільники. Сі вже не мали по закону ніяких прав. Звідкіля вони бралися? А от як хто купив його при свідках і при самому холопові; як вільний оженився з невільною, не довівши, що він вільний; як що вступив на двірську службу і не виказався, що він вільний, а нарешті найбільш набирали невільника підчас війни. За убивство „хлопа" платилося не багато: від 5 до 80 гривен, за жінку 6 гривен – се була ціна невольника. Як що ж убє свого власного раба пан, то кари не було ніякої: бо кожен пан міг робити з своєю власністю, що хотів. Але згодом, особливо як поширилося христіянство, то й невільницька доля стала трохи легча: „холоп" міг мати своє майно, бо бачимо, що часто викупляється од пана. За чиї ж то гроші могло бути? Бачимо, що „холопи" ведуть торговлю на власну руку. Але полегкості ті були невеликі, гірке було невільницьке життя, і часто-густо невільники втікали од панів. Нарешті додамо, що хоч христіянство полегчило трохи долю невільника, але число невільників що далі, то все зростало, хоч війни було й рідче. На се були инші причини, про що буде мова зараз далі.

ІІІ. ПОБУТ І КУЛЬТУРА

Економічне життя і торгівля

Не було спокою в давній Руси від усяких „кочовників", а через те й життя народне не йшло рівно вперед і то переривалося, то сильно змінялося на гірше. Крім наскоків кочовників, усякі войни теж добре далися в знаки селянинови: скільки добра зруйновано було, скільки забрано робочих рук – убитих або забраних в неволю! Найгірш дошкуляли Половці: через них зубожіло Подніпровє – околиці Київа, Чернигова й Переяслава, найголовніших міст на Україні. Люде посовувались на захід: з Київщини на Волинь і в Галичину та в Полісся, а з Задніпровя – в північну Чернигівщину, або аж над Волгу. Зменшилося через те все й дрібних селянських господарств: вони або пропадали, або переходили в боярські руки, а самі господарі – ставали холопами або закупами. В XI–XIII вв. страшенно багато стало невільників на Руси, і їх вже не везуть на продаж заграницю: вони й дома потрібні. Бачимо вже в князівських дворах по 700 душ „челяди" – отже князі й бояре починають багатіти з невільника; усякі ремества, промисел – держалися не ким, як невольником. Давніше Київ і взагалі Придніпровя славне було своєю торговлею – тепер Київ упадає, торговлю ведуть тільки чужі купці, і бояре все більше осідають на землі та вкладають свої капітали в господарство. Де брали вони землю? А просто „займали" вільну порожню, скільки хто міг обробити, і обробляв її. А хто ж обробляв? Невільник або півсвобідний закуп. Вартість земля мала тільки тоді, коли на ній було доволі невольника.

Гроші

Торговлю, як згадувалося, вели найбільш чужі купці, „гості". Вже в ті часи товар давався їм в кредит (в борг), а торговля часто велася на позичені гроші. Процент за позичені гроші брали в ті часи страшний: законний процент був 50-ий, а брали й більший! Рахували на гривни. Се був шестикутний шматок срібла коло пів фунта ваги.

В гривні лічили 20 ногат і 50 різан; крім того були ще куни – 25 в гривні і вівериці – найдрібніща дрібна монета. Скільки ж то буде гривна на наші гроші? Се можна вивести з того, що за рік служби платили жінці 1 гривну, тимчасом як корова рахується на 2 гривни, а кінь на 3. Отже гривна більш-менш коло 25 рублів (30 ринських) на наші гроші.

Поруч з гривнами, кунами та иншим, були ще й справжні монети: золоті та срібні. Золотих було дуже мало, а срібних ходило доволі.

Право

Руські князі – Ярослав Мудрий та раніщі й пізніщі инші полишили нам дуже цінну збірку законів „Руська Правда". Зложено її в Київі, але не одразу. Сею збіркою наших найдавніших законів можна не аби як похвалитися: бачимо в ній поважання свободи чоловіка (дуже рідко коли позволялося арештувати), поважання гідности (достоїнства) чоловіка: не можна було вільного чоловіка бити; бачимо розвинуте поняття чести: за вчинки проти чести гірш карали, як за якусь там шкоду; смертної кари немає зовсім. (Цікаво, що духовенство за Володимира Великого, а потім і Ярослава намовило було завести смертну кару для „розбійників", але якось вона не вдержалась). З нашого права (з „Руської Правди") вийшло пізніш московське право, але воно розгубило та поодкидало ті благородні прикмети давнього руського права, про які ми згадували.

Побут

В князівські часи жінка мала волю таку як і чоловік; бувала в товаристві з чоловіком, або й сама, без нього. Жінки брали участь в справах церковних і політичних – найбільш, правда, княгині. Коли вдова не виходила замуж вдруге по смерти чоловіка, то вона була головою родини, – мала всі ті права, що й чоловік. Діти ділили батьківське добро рівно, але самий двір доставався найменшому синові. Що до шлюбів, то довго не розріжняли жінки шлюбної, вінчаної від нешлюбної, і діти од нешлюбних жінок мали такі права, як і од шлюбних. Взагалі христіянський шлюб прості люде довго уважали за панську вигадку: мовляли, тільки для бояр та князів воно потрібно, і ще в XIV столітті митрополити мусіли пригадувати вірним своїм, щоб вінчалися з своїми жінками. Не без того бувало, що дехто мав і по дві жінки.

Проти сього виступало остро духовенство. Але були ще й инші вади в громадському житті, що проти них воно виступало, наприклад нахил до випивання. Уважали за законні „три чаші" – се ще й отці духовні позволяли, а четверту вважали вже „оть непріязни". „Слово св. Василія" каже, що по четвертій чаші „великі пани розпростирають на всіх свою любов, милосердє на бідних, хочуть помагати всім немічним і бідним; отці духовні учать своїх духовних дітей спасенію, звуть на покаяння, показують їм дорогу до небесного Єрусалиму". Але все ж, каже „Слово", аж сьома чаша „богопрогнівительна, Духа святого оскорбительна, ангел отгонительна, бісов возвеселительна".

Нападалося духовенство й на надужиття правительства, на немилосердність до челяди, на немилосердну лихву. Те саме „Слово св. Василія" каже: „Писано бо: недобрий догляд від лисиці курам, не добре льву пасти вівці, оден вовк всю череду смутить, оден тать (злодій) всю країну псує – так і при царі неправеднім всі слуги під ним беззаконні". В иншому оповіданні росказується, як один князь на пиру спитав єпископа: „владико, де буде тивун на тім світі?" Єпископ одказав: „там, де й князь". – „Як то? – скипів князь: – тивун неправедно судить, хабари бере, людей „продає", мучить, а я що роблю?" Але єпископ вияснив йому, що який князь, такі його й слуги.

Оступалося духовенство й за челядь: нападалося на тих, хто обтяжає рабів роботою, безпотрібно бє, кривдить і т. и., але те милосердя було, як на наші часи, не великої ваги, коли наприклад „Слово Іоана Златоустого" каже, що можна карати челядь за неслухняність, тільки „не черезъ силу, а по розсмотрънію, якоже мудрость божія глаголеть: до 6 или 9 ранъ»; аще ли зла вина, велика вельми, то 30 ранъ", – „так покаравши його, і душу його спасеш і увільниш його від битя сторонніх людей".

Виступало духовенство й проти лихви. Ось як наприклад говорить про неї митрополит Никифор: „коли ти постишся, а береш великий процент, нічого не поможе тобі піст: ти думаєш, що постишся, а сам їси мясо – не мясо овече або иншої худоби, призначеної на поживу, а плоть братню, бо ти ріжеш йому жили і колеш його тяжким ножем – „лихоиманія неправедныя мзды тяжкаго ръза".

Христіянство

За князівських часів сталася подія великої ваги: заведено на Руси христіянство. За князів Володимира Великого та Ярослава була вже впорядкована церква, засновані катедри (катедральні собори) по великих містах, висвячено доволі духовенства. За сто літ христіянство значно поширилося по великих осередках (центрах), особливо в Київі. Але не те було по селах, по глухих кутках: ще в другій половині XI в. люде уважали, що церковні обряди, як от вінчання, причастє – то для князів та бояр, а сами й далі моляться богу Перуну, Хорсу, роблять се потайки, ставлять „трапези" роду й рожаницям, моляться огневи. Довго ще христіянство було вірою городською та панською, поки дійшло на село. Але як і дійшло воно на село, то повстало „двоєвіріє", тоб то хоч і прийнято було, наприклад, христіянські свята, але на христіянських святих перенесено прикмети старих поганських богів (Перун – Ілля, Даждь-бог – св. Юрий, Волос – св. Власій). З христіянськими обрядами злучалися поганські – напр. поганське весілля зосталося, як було за поганських часів, поруч христіянського вінчання, поминки, „проводи" – замість старої тризни; приносини до церкви, „канун" – замість поганської жертви. І се не тільки серед простого люду, але й серед „благовірних", освічених городян бувало оте „двоєвірство". Князі ставили церкви й манастирі, мали свої домашні церкви, возили за собою попів, їдучи в далеку дорогу, а поруч з тим споряджали в манастирях пири для монахів, але запрошували туди своїх знайомих, чоловіків і жінок, і добре там гуляли; дозволених трьох чаш не держалися, і пири ті кінчалися часом дуже не гарно. Саме випивання було під побожною покривкою: пили чашу за чашою во славу Христа, Богородиці, святих, співаючи при тім відповідні тропарі, і виходило – немов якась побожна одправа. Духовенство виступало проти сього, і монах Теодосій забороняє співати на пирах над чашами більш як три тропарі. Инше „Слово" так говорить про ті тропарі на пиру: „яку користь має від тропаря той, що пє вино: як напється, то не памятає й тропарів".

Як не як, христіянство робило своє: духовенству удалося обмежити свободу з шлюбами; через їхню проповідь трохи легче стало життя челяді, де що помогло воно й в справі великої лихви. Люде стають побожні, тоб то: ходять до церкви, додержують постів, дають жертви на церкви, на духовенство й старців.

До побожности належало й ходити по святих місцях. Ходили до Єрусалиму, на Атос (Афон), в Царгород. Ходило так багато людей, шо духовенство мусіло аж повздержувати їх: Кирик Новгородець радив лучче бути добрими дома сидячи, а ніж ходити в Єрусалим, а єпископ Нифонт ще виразніше говорить: „бо ходять тільки для того, аби не роблячи ходити та дурно (даром) їсти й пити".

Треба ще додати, що те духовенство, що наїхало до нас з Греції пробувало заводити на Руси й дещо таке, чого не треба було.

Наприклад воно проповідувало ненависть до людей иншої віри і забороняло їсти або пити з одної посуди з латинниками, брати від них їжу. Проте на се, видно, не дуже то звертав увагу народ; та се видно й з того, що князі наші дуже часто женяться на католичках, не зважаючи на духовенство. Далі, оте духовенство воюючи проти всяких спокус та гріхів, дуже згірдливо дивилося на жінку, обзивало її „знаряддям диявольської спокуси". Доходило до того, що забороняло не тільки третій, але навіть і другий шлюб; нападалося на усякі забави, музику, спів. Очевидно, що викорінити сього йому не удалося, тільки гаяли дурно час, людям кривду робили. Те саме грецьке духовенство заводить молитву за князя в церкви, та каже й дома за них молитись. Все се були нечувані у нас річи, і на українсько-руськім ґрунті не прийнялися.

Од Греків прийшло до нас і чернецтво з манастирями. Для руського громадянства – умертвлення тіла було річчю зовсім чужою, просто дикою. Але коли сю науку принесено до нас, то найшлися охочі показати найбільшу щирість до христіянства. Манастирі зявляються у нас за князя Ярослава; в другій половині XI в. було вже їх доволі, але, знати, були то манастирі невеличкі, – тільки Печерський у Київі незвичайно розрісся і при кінці XI в. мав 180 ченців, а в в. XII–XIII в Київі можно було налічити кілька тисяч ченців. Найславніщий манастирь був Печерський. Засновав його Антоній з Любеча, але упорядкував і зробив славним – Теодосий з Курська. Він завів найостріщу уставу, так звану студийську, що й у Візантії рідко де могли її видержати. Але пізнійше, після Теодосия, перестали її додержувати: ченці мали своє власне майно, були багачі і бідні і т.и. За Теодосия манастирь розвивається й економічно, розширює своє господарство, ставить славну муровану „велику церкву". Слава про Печорський манастирь пішла по всій Руси, і всі инші манастирі беруть собі його за зразок. Печорський манастирь в XI в. був розсадником вищого духовенства: звідси залюбки беруть єпископів в усі землі Руської держави.

Чернецтво здобуло собі поважання: в XII–XIII в. постригаються в ченці князі, а особливо княгині. Багато князів постригається перед смертю, щоб умерти ченцем. Певно, так робили не самі князі, тому розумніші з духовенства навіть виступали проти сього: „не спасе чорна одежа, хто живе в лінощах, а коли сповняти Божі заповіди, не пошкодить і біла одежа", – так говорить одне „Слово".

Найбільш манастирів було в Київі та в околицях – щось з 18; в Чернигівщині кілька (відомо – два), в Переяславщині – два, на Волині три, в Галичині щось з чотири. Крім своїх манастирів, чимало Русинів йшло здавна в грецькі манастирі: на Атосі (Афоні) – манастирь Богородиці та св. Пантелеймона вже в XI–XII були в руських руках; був руський манастирь в Єрусалимі і в Царгороді.

Будівництво

Найбільш знаємо ми про архітектуру в князівські часи, але тільки церковну. З не-церков знаємо всього: останки „Золотих воріт" в Київі та веж (башт) – холмської й камінецької Перші церкви будовали грецькі майстрі, то й форма та плян церковної будови були візантійські: з одною банею, хоч часом були й з пятьома і навіть девятьома. Найдавніші церкви, що достояли до наших часів, київська Богородиці Десятинна, чернигівська св. Спаса, київська велика Печорська, св. Михайла Золотоверха, св. Кирила у Київі, чернигівська Успіння (Єлецька), володимирська (Мстиславова). Але починаючи вже від середини XI в. будують церкви майстрі свійські, руські.

З не-церковних будов сливе що нічого не осталося. Найстаріша, ще з XI віку – „Золоті ворота" в Київі. Так вони звуться тому, що над стінами, на поверсі була церква Благовіщення золоченим верхом. Тепер осталися тільки останки стіни та шматок арки (дугового зводу). З XIII століття осталися дві холмські вежі (башти), четверокутні, з дикого каменю без цегли й цементу, та камінецька, кругла, з цегли.

Різьбарство

З різьбарської роботи маємо дві домовини з мармору, обидві стоять в Софійському соборі в Київі. Одна зветься домовиною Ярослава. В Галицько-волинських землях різьбарство було більш поширене; там навіть в церквах (в Холмській катедрі) були різьблені з каменя фігури Христа й Предтечі на церковних дверях.

Малярство

В найбагатчих церквах майстрі робили фрески та мозаїку. Фрески – се мальовані водними фарбами на клею образи святих або не-церковні, світські малюнки (напр. у Софійському Соборі на стінах на сходах наверх). Фрески збереглися в Софійському соборі грецької роботи і в Кирилівській церкві (теж в Київі) – руської роботи.

Крім того малювали вже тоді й ікони. Серед печорських ченців славився Аліпій-іконописець. Взагалі по багатих церквах розписували фрески, а по малих були ікони, що можна було переносити з церкви до церкви, з дому в дім.

Славилися в ті часи ще мінятюри, тоб то дрібні, маленькі якісь образки або мальовання по церковних та инших книжках. До наших часів зберігся, наприклад, образок родини кн. Святослава Ярославича. Се була робота наших, найбільш київських майстрів.

Але ще трудніща й цінніща робота була – мозаїчна. Мозаїку, чи „мусію", як казали тоді, знаємо ми тільки в найбагаччім центрі руської культури – Київі, і то за кращих часів його – від кінця Х в. до початку XII в.: Задержалась вона в Софійській катедрі, в Кирилівській церкві та в Михайлівськім манастирі. Се теж, образи святих, але не мальовані, а виложені з шкла ріжного кольору. Робилося се так: в свіжо розведений цемент вкладали шостигранні шматочки шкла ріжного кольору, але кольор до кольору укладали так, що з того виходив малюнок. Се теж робили не тільки грецькі майстрі, але й наші, київські.

Нарешті найтрудніща робота – емальєрство. Емаль уживали тільки для маленьких образків. Се дуже трудна робота, бо треба було топити на вогні усякі фарби і наливати їх в одгорожені ямки так, щоб потім з тих фарб вийшов гарний образ, як мозаїка з шкла. Очевидно, що емальовані речі куповали тільки великі пани. Але крім сих вигадок, що прийшли до нас з Візантії, були ще й инші делікатні роботи з золота, з срібла, що теж потрібні були тільки для великого панства, хоч дещо, як дорогі мистецькі сережки, перстені і т. и., певно знаходило дорогу й до людей небагатих.

Культурна робота київських князів

Перший з князів, що дбав про культуру в Київі, на Руси, був Володимир Великий. Перейнявши з Візантії христіянство, вибудовав камінну Десятинну церкву в Київі, закликавши візантійських майстрів. Будовав багато й деревяних церков. Він же перший подбав і про освіту – принаймні щоб мати своїх священників, а не позичати їх з Візантії. З Візантії переніс Володимир і монету, срібну та золоту. Монети сі з одного боку мають Спасителя, а з другого в них – сидяча постать Володимира в царському убранні, з хрестом в руках; наоколо підпис: „Вламиръ (Владимиръ) на столъ"; на инших є: „Владимир а се єго с(еребро)".

Слідом Володимира пішов Ярослав Мудрий: йому приписують так звану „Руську Правду", хоч вона складалася ще й перед Ярославом і після нього багато десятків літ (ще Мономах додавав дещо до неї). Що ж до ширення христіянства, то він поставив два манастирі: св. Георгія й Ірини, при ньому ж почався й славний пізнійше київський Печерський манастирь. Дбав він і про освіту та книжність. Він збірав „писців" – по нашому письменників, і велів їм перекладати книжки з грецької мови на словянську і попросту списувати. При Софійській катедрі, що він збудовав, спорядив велику бібліотеку. В школі за Ярослава училося „книгам" ніби то аж 300 душ. Будовав він багато церков – між иншим в Юриєві на Пороссі. Він же поставив першого руського митрополита Іларіона. Особливо любив він будовати. На тому місці, на голому полі, де була р. 1036 битва з Печенігами, поставив катедральну церкву св. Софії, згадані два манастирі і „Золоті ворота" з церквою Благовіщення над брамою. В Новгороді теж поставив нову катедру св. Софії, не таку правда роскішну, як в Київі.

За Ярослава бачимо срібну монету з його іменем, з написом: „Ярославле съребро".

Взагалі ж до кінця XII в. Київ був найславнійшою столицею в українських землях, – се був осередок релігійного життя, тут були найбагатші церкви й манастирі, тут проживала найпишнійша аристократія. Тут був і головний торг для всяких мистецьких виробів. До кінця XII в. кожен важнійший князь старається полишити якусь памятку по собі: манастирь або церкву, а в XIII в. вже сього не роблять, а ще й розтягають звідти зібране там добро. Андрій Боголюбський, що зруйновав Київ, викрав славний образ Богородиці з Вишгорода і завіз у свій Володимир над Клязьмою; король Данило Галицький, будуючи катедру у Холмі, позабирав образи з Київа, з манастиря св. Федора і з Овруча, дзвони теж „принесе ис Києва".

В Київі сидів митрополит, тут поставлялися єпископи для всіх земель Руської держави. Тут було найбільш манастирів та ченців – Київ став „руським Єрусалимом". Так само й з книжністю. Найбільш письменників XI–XII в. так чи инак звязано з Київом. Тут же в Київі склалося старе Руське Право, що потім трошки змінене, перейняло велике князівство Литовське та Московська держава.

Культурна робота в инших українських князівствах

Коли ми після Київа звернемося наприклад до Чернигова, то побачимо, що культурне життя там без порівняння бідніще. Князі і там ставили церкви: Мстислав поставив катедральну церкву св. Спаса, Давид – церкву Бориса і Гліба, а Святослав Всеволодович церкви Благовіщення та св. Михаїла. Чернецтво не дуже там процвітало: хоча й було своїх два манастирі (св. Богородиці на Болдиних горах, тепер Єлецький), та Бориса й Гліба, але чернигівські князі, коли постригались у ченці, то їхали до Київа. Чернигівщина полишила нам цінні писані твори, написані дружинниками: таке „Слово о полку Ігоревім", Паломник Данила Мніха та инші.

В Переяславщині був написаний життєпис Мономаха, анонімне житіє Бориса та Гліба, та ще надибуємо сліди лицарської поезії.

Волинь та Побужя, крім церков (між иншим вибудовав роскішну церкву Володимир Василькович), полишили нам дуже багато галицько-волинських рукописів з XII–XIII в., писаних євангелій і т. и. Дуже цінна Волинська літопись, писана в 1270-80 роках, та й инша збірка українсько-руських літописей мабуть уложена була десь на Волині.

Нарешті в Галичині найцікавіще те, як там східні, візантійські впливи товаришували з західніми, і при тім православний Русин не одгорожується і не одпльовується, як радили грецькі духовні, від людей латинської віри. Католик для галицького Русина перш за все „християнин", а не чужовірець; папу літописець зве „отцем", хоч при тім заявляє свою вірність „вірі гречеській". На кожному ступіні галицький літописець зазначає свою руську самосвідомість: він тішиться, що угорський король сказав на місто Володимир, що такого і в Німеччині не бачив; тішиться, що Німці дивувалися, коли Данило приїхав до них в „руському" убранні; любо йому підчеркнути славу руських князів: що „ніхто з князів не входив так глибоко в Лядську землю, окрім Великого Володимира" або, коли Данило збірався на Чехів, зазначає, що в Руській землі ніхто перед тим не воював Чеської землі.

Галицькі українці переймали чимало дечого з Заходу, од сусідів, але своєї руської культури не позбувалися. Остатні галицько-волинські князі хоча й прикладають до своїх грамот латинські княжі печатки, але при тім додають, що вони князі „всеї Малої Руси". Донька чи сестра князя Льва вступає до латинського кляштора в Новім Сончі, а сам Лев клопочеться, щоб завести осібну галицько-волинську митрополію; останній князь Болеслав Тройденович, католик, переходить на православну віру, щоб бути князем Галицько-волинським, а його вороги виступають проти нього за те, що він ширить латинство і за се навіть убивають його. Одно слово, з того, що Галичина була близша до заходніх народів, ще не виходить, що галицькі Русини були байдужі до своєї національности або навіть зреклися її та своєї руської культури.

Освіта та книжність

Уже за часів Володимира Великого і Ярослава були школи при єпископській катедрі: треба було вчити на священиків, дяків і простих співаків. За Ярослава, наприклад, одразу було в такій школі по 300 душ. Але крім церковних шкіл по великих містах, як Київ, Чернигів, Володимир, Галич і т. и., мусіли бути й приватні (частні) школи. Найважніша наука була – навчитися читати, потім писати й рахувати і се потрібно було для тих, хто йшов за урядовця-писаря на службу до князя чи до купця якого. Вчили ще й грецької мови, бо тоді Русь найближче стояла до Візантії, а за те в західніх українських землях учили латинської та німецької мови.

Якою ж мовою учили в школах та якою писали книжки (кажемо писали, бо друковати тоді ще не вміли – аж при кінці XIV віку до сього дійшли). Ото ж і вчили і писали мовою церковно-словянською, – позичили її од Болгарів, де святі Кирило та Методій перші придумали словянську азбуку та почали на свою, болгарську мову перекладати святе письмо та инші церковні книжки. Ті книжки з тією мовою принесли й до нас на Русь, почали по них одправляти в церкві, а крім того по тих книжках та тією ж мовою й учити по школах. Ся мова була чужа для нашого народу, що й тоді говорив українською мовою, тільки трошечки одмінною од теперішньої, але все ж розбірати де шо в церковно-словянській мові міг, міг легко її вивчитися, тим більш, що читалося по українськи, тоб то хоч і стоїть там наприклад „свътъ", але читали та вимовляли: „світ"; „Богородице Дъво"–„Богородице Діво" і так далі. Наші письменні люде, пишучи літопись чи житія святих, хоча й писали церковно-словянською мовою, а проте так і видно скрізь, що то писав українець; знайдемо там і „парубок", і „кожух", і „призьба", а на призьбі „кітка", і „глечик" і багато-багато инших суто українських слів.

Ото ж сталося так, що за князівських часів на Руси було дві мови: народня, українська, що нею люде розмовляли між собою, співали пісень, справляли обряди усякі (весілля, то що), а друга – письменницька, старо-словянська. Всі книжки писані були сією мовою.

Що ж то за книжки були і які тоді були письменники? В ті часи, коли заводилося христіянство, манастирі та таке инше, думали, що тільки й можна говорити про святі та божі речи, щоб душа спаслася, а решта – то все нічого не варте. То ж і бачимо превелику силу усяких „Слів", житій святих та взагалі богословських творів (самого Івана Златоустого було щось з двісті „Слів"). Але все ж як не-як, не могли письменні люде обійтися самою богословською стравою – хотілося знати де-що й про світ божий, про инших людей, про всячину на землі – не тільки на небі. То й почали перекладати усячину з грецької мови та складати з того „Изборники" (збірники), де можна було дещо знайти з історії, з географії, з природничих наук та инше. Се ніби як у нас тепер журнали. Проявилися у нас, а найбільш очевидно в Київі та поблизу його, свої письменники. Одні були добре вчені і писали дуже мудро, як от митрополит Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Туровський. Прозивали їх „фільософами". Другі знов писали дуже по простому і в фільософію не вдавалися: се Лука Жидята, Теодосий Печорський, Яків Мніх, Нестор, Мономах, Георгій Зарубський, Серапіон та багато инших. Між ними найбільш письменників-богословів, але є й такі, що писали літописі, і завдяки їм ми ото й знаємо про те, що діялося тоді в Київській, а потім Галицько-волинській державі.

Зовсім осібно стоіть „Слово о полку Ігоревім" невідомого письменника, якогось дружинника чернигівських князів. Оповідається в ньому про те, як Ігор Святославич, князь Новгороду Сіверського, захотів прославитися побідою над Половцями і року 1185 вибрався з братом Всеволодом Курським, сином Володимиром Путивльським і небожем Святославом Ольговичем, князем Рильським, аж на Дін. Тут стріли Половців. Зразу були перемогли руські князі, а потім, коли їх одрізано було, Половці страшенно їх погромили і забрали в полом. Князь Ігор утік з полону, а син Володимир оженився на доньці половецького хана Кончака і через два роки вернувсь на Русь з Всеволодом. Се твір не церковний, а світський, і до того дуже поетичний. Правда, поезія його не народня, а тільки одною ногою операється на народню, а другою – на всякі твори візантійського та русько-візантійського письменства. Отже се показує, що тоді була не тільки поезія чисто народня, але й учена, серед вищої верстви людей. Крім „Слова о полку Ігоревім" деякі уривки такого ж характеру трапляються в літописях.

А чи дійшло що до наших часів в народньої поезії? Чимало. Ми вже згадували, що й досі в піснях співають про Романа та його дітей. Далі – в колядках, щедрівках, весільних піснях бачимо сліди князівсько-дружинного життя: молодий і молода – „князь і княгиня", їх окружають „бояре", з старшими боярами на чолі, велика „дружина", напр.:

Ой зацвіла калинонька з ожиною –
Приїхав Івась з дружиною...

В колядках бачимо походи на руські волості й на чужі землі, напр.:

„Ой пустимося ж на тихий Дунай,
Долів Дунаєм – під Цареград.

В иншій знов колядці:

„Ой одзоветься злий паниченко,
Славного отця і пані-матки:
Я ж в тому війську да паном стану,
Велю гармати наворочати,
В Чернигов город велю стреляти!»
Ой бє да бє він в Чернигов город,
Там його не знали ні царі, ні пани,
Винесли йому миску червінців –
Він тоє забрав, шапочки не зняв, не подякував.

Так само бере він дань з Переяслава, де дають йому коня у збруї, і нарешті з самого Київа, де дають йому панну в наряді. Ото ж сим колядкам буде з тисячу літ!

Информация о первоисточнике

При использовании материалов библиотеки ссылка на источник обязательна.
При публикации материалов в сети интернет обязательна гиперссылка:
 "Уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа. EXLIBRIS" (www.exlibris.org.ua).

Преобразование в форматы epub, mobi, fb2
"Православие и мир. Электронная библиотека" (lib.pravmir.ru).